Розділ «7. Сила матерів»

Ця сім’я схожа на незвичне плем’я, на безстатеву братську мережу без ієрархії й влади, в якій кожен почувається самостійним або функціоналі-зованим. Щодо перетворення деяких практиків суспільних і гуманітарних наук на «експертів», то воно є симптомом появи нового дискурсу про сім’ю, що виринув наприкінці 1960-х рр.

До сьогодні державна політика спрямовувалася переважно на демографічні та епідеміологічні проблеми: народжуваність і здоров’я населення. Але зі збільшенням кількості розлучень, кількості дітей, народжуваних поза шлюбом, та зі зменшенням плодючості науковці з усіх дисциплін були викликані до узголів’я сім’ї, що перебувала, як вважалося, в загрозливому стані[247]. І при цьому всі раптом визнали за обов’язок підсилити всілякі форми нагляду та спостереження приватного життя. Тепер стверджували, що необхідно здійснювати експертизу —а вже не задовольнятися вислуховуванням і розумінням — сфери душі та психічного життя, розумового стану, норми та відхилень. Коротко кажучи, робилися спроби взяти під контроль повсякденне життя, виголошуючи правила для засвоєння належних способів порядкування своєю сексуальністю в парі чи даючи поради батькам щодо найкращих методів виховання дитячих бажань за допомогою численних посилань на той чи той комплекс або фрустрацію. Едипова психологія, отже, почала допомагати державі керувати батьківською владою. У Франції експерти з гуманітарних і суспільних наук посіли в цьому плані місце заангажованої інтелігенції, яку перше втілювали Гюґо, Золя чи Сартр.

Проте й у всіх інших країнах цих експертів також залучали — не стільки з огляду на їхню етику чи знання, скільки зважаючи на їхню так звану наукову кваліфікацію. Одне слово, від гуманітарних наук очікували того, що вимагалося від природничих: упевненої думки разом із результатами, вимірами, розрахунками чи спостереженнями, яких вони, звісна річ, у жодному випадку не могли надати. Результатом цього через двадцять років стало певне лихо, на яке сьогодні вказують ті ж самі, хто почасти й призвів до нього.

З 1970 р. набув поширення термін «батьківський статус» (від англійського parenthood)[248], яким визначається один із батьків за його батьківською якістю або за його здатністю до виконання так званої батьківської функції. З появою такої специфічної термінології романічна й міфічна картина, що живила підходи класичних часток людства до стосунків між людьми й богами, між чоловіками й жінками, між статями й родами, між долею й особою, скотилася в функціоналістичний світ, з якого було вилучене будь-яке чуття, сенс трагічного. Як розуміти Атридів чи Лабдакідів, «Батечка Ґоріо», «Мадам Боварі», Жана Вальжана чи оповідача в Марселя Пруста виходячи з таких образів соціального поля, що зводять сім’ю до юридично-поведінкового підприємства з планування? Розроблювати батьківські проекти, переслідувати за правильну чи неправильну статеву поведінку: хіба це й є ті нові цінності сім’ї, що їх запроваджують експерти та приймає споживацький середній клас?

Власне, цю позитивістську позицію, яка спрямована сьогодні на контроль за стихійним руйнуванням західної сім’ї, слід розглядати як реакцію на велику антиавторитетну й антисімейницьку хвилю 1965—1975 рр.

Зовсім не протиставляючи дух сім’ї державним інтересам, бунтівні студенти гарячих років заперечували в єдиному пориві сімейні цінності та державницькі принципи капіталістичної буржуазії. А коли в 1967 р. трупа «Living Theatre» здійснила постановку «Антигони» за новою версію Бертольта Брехта, то вона перетворила п’єсу на якесь ритуальне виславляння анархістської етики. У виконанні Юдит Маліна дочка Едипа та Іокасти втілювала американську громадянську непокору Креонові (Джуліан Бек) — головнокомандувачу імперіалістичної армії, якого виносить натовп оголених артистів, що зображають шалену сцену трансу. Ототожнений з дезертиром Полінік ставав героєм переможної війни зі старим західним світом, що він його спромігся знищити, уклавши угоду з ворогом. До апології антиколоніальної боротьби домішувалася велика пацифістська мрія про остаточне повалення будь-яких можливих форм зверхності. Проте виник ризик того, що Антигона обернеться на верховну фігуру чорного терору, подібну до тієї, яку за кілька років до цього згадував Лакан, визначаючи її як виклик «канібальському за природою законові батька»[249]. Йшлося вже не лише про ненависть до сім’ї, аби краще її переоцінити, а про те, щоб розірвати її в самих її засадах і в її плоті, танцюючи над її мертвим тілом[250].

У праці «Анти-Едип», що мала значний успіх серед протестного покоління, Жиль Дельоз і Фелікс Ґваттарі навалилися на основну підвалину психоаналітичного вчення: славнозвісний комплекс. Проте вони не підносили факел трагічного запитання, який брали на озброєння Фройд і Лакан, а піддали критиці сімейницьку догму цеху психоана-літиків 1970-х рр. І ця критика була надто необхідною. Несвідоме, казали вони, це ані театр, ані трагічна сцена, ані структура, а завод, бажаюча машина, марення, що складається з множинних потоків, які психоаналіз затискає в лещата комплексу, подібного до притулку, до школи, до поліцейського відділку, до в’язниці.

Революція, пояснювали Дельоз і Ґваттарі, має поставити собі за мету вивільнити бажання зі стану великого ув’язнення, на який його прирекли психоаналіз і суспільні та гуманітарні науки, піднесені до рангу повчального дискурсу. Тому треба було звільнити людину від її пут шляхом звільнення божевілля від його кайданів, щоб повернути світові його вакхійську вдачу. Сутність же її полягала в шизофренії, цьому божевіллі блукання, через яке несвідоме дрейфує між расами, континентами, поривами: «Колекція нісенітниць Едипа невичерпна й завжди актуальна. Нам кажуть, що батьки вмирали «впродовж тисяч років» (он воно як!) і що відповідна інтеріоризація батьківського образу здійснювалася протягом палеоліту і аж до неоліту, «близько восьми тисяч років тому». Історією можна чи займатися, чи ні, але щодо смерті батька, то ця новина й дійсно надходила не аж так швидко [...]. Помер Бог чи не помер, помер батько чи не помер, це все одне й те саме, оскільки продовжуються одне й те саме придушення та одне й те саме відкидання: тут ім’ям живого Бога чи батька, там ім’ям інтеріоризованої людини чи батька»[251].

У Дельозовій поемі співалися дифірамби Арто, Гельдерліну та Ніцше, але він забував, що трагедія звичайного божевілля має мало спільного з чаклунськими пророцтвами Заратустри. Хоч як би анархістський дух не прикрашав себе палкими промовами, він усе одно залишався виразом інверсії влади, водночас обмеженої й утопічної[252].

Однак це механічне антиедипство подіяло як ознака глибокого повороту суспільства, який віщав перемогу множинного над одиничним і нормалізованого безладу над трагічною символізацією: культуру нарцисизму й індивідуалізму, релігію самого себе, життя теперішнім днем, фантазматичне скасування конфлікту та історії.

По закінченні запального періоду протестів у те антиедипівське, антикапіталістичне та анархістське десятиліття настав період повернення до норми, зосередженого на прагненні відбудови «я». Такий перехід від розвінчаного Едипа до тріумфуючого Нарциса утвердився попервах у лікувальному середовищі Каліфорнійського узбережжя. Згодом його аналізували соціологи, психоаналітики або філософи — від Гайнца Когута до Кристофера Леша, — визначивши його як феномен утрати ілюзій, пов’язаний зі втратою політичної позиції. Якщо для Фройда Едип був конфліктним героєм патріархальної влади в стані занепаду, то Нарцис утілював відтепер міф про людство без заборон, зачароване силою свого образу: справжній розпач ідентифікації[253].

Не бажаючи погоджуватися на старість і на передачу своєї генеалогії, Нарцис, як відомо, зважає за краще вкоротити собі життя, аби не втратити те, що після нього можуть отримати інші. На відміну від Едипа, який покарав себе, щоб жило його місто, Нарцис замикається в трагічній, але захисній самотності.

У цьому контексті й з’явилися перші приклади «гомобатьківства». Цей термін, заснований на такій самій моделі, що й інші, якими позначаються нові форми «батьківства», свідчив, проте, про докорінно нову практику запліднення та дітонародження. Під цим кутом зору він відображав рух у двох напрямках: у напрямку порушення норм і в напрямку нормалізації. З одного боку, висміювався принцип статевої різниці, на якому ґрунтувався дотепер сімейний осередок, а з другого — статева різниця проголошувалася бажаною й потрібною нормою. Вперше на Заході гомосексуальні жінки й чоловіки стверджували, що для створення сім'ї немає потреби в нормальному статевому акті. Вони вже не лише не таврували ганьбою лад, який перше вважався таким, що не дає змоги розпоряджатися самим собою, але й не придушували своє бажання народжувати дітей з особою за власним вибором. Яка чаруюча актуалізація романтичного кохання, що поклала край колишнім звичкам шлюбів з роз-рахунку![254]

Аби зрозуміти значення цієї події, необхідно згадати успіхи штучного запліднення, яке в царині дітонародження відкрило шлях можливій заміні статевих стосунків медичним втручанням.

З 1950-х рр., коли методи наукової контрацепції почали повільно заступати старі стихійні методи, було зроблено перші способи лікування безпліддя[255] на основі заморожування чоловічого сімені у випадках, коли руйнівне медичне лікування (протиракова хіміотерапія) могло призводити до остаточного безпліддя в майбутнього батька. Із застосуванням штучного запліднення в сім’ї з’явилася можливість народжувати дітей за допомогою канюлі зі сперматозоїдами, які переходили на слизову шийки матки під час овуляції.

Уперше в історії людства наука заступила, отже, місце людини, замінивши статевий акт медичним втручанням. Ще раніше контрацепція дала змогу жінкам відчувати насолоду, не побоюючись вагітності; завдяки втручанню медицини відтепер можна було вільно виробляти дітей без насолоди й навіть без бажання. Але також ніколи ще так сильно не зачіпалася біологічна спорідненість, і дитина, народжена в такий спосіб, мала батьком і матір’ю своїх справжніх плідників.

У 1970 р., коли штучне запліднення в сім’ї виявилося неефективним через повне безпліддя чоловіка, почали брати замість недіючого сімені інше, анонімне, отримане від чужої людини, що не належала до батьків-плідників. Так виникла методика запліднення й вирощування плода за допомогою медичних засобів, тобто штучного запліднення сіменем донора[256]. Згодом була розроблена методика запліднення ін вітро з трансплантацією, яка давала змогу лікувати жіноче безпліддя, пов'язане з хворобою маточних труб. За цим методом, запліднення з використанням сімені батька чи анонімного донора здійснювалося в пробірці, тобто за межами тіла матері. Після запліднення яйце знову пересаджувалося в матку жінки. За допомогою цієї методики народилося двоє дітей: Луїза Браун в Англії в 1978 р. і Амандина у Франції чотирма роками пізніше. Ці діти народилися від власних батьків і матерів.

Той факт, що відтепер для створення дітей можна було обходитися без статевого акту, а запліднення проводити не в тілі матері та ще й сіменем, яке не належить батькові, означало, що треба докорінно переосмислити інститут шлюбу. Адже цей інститут базувався на тій ідеї, що вінцем статевого акту є дітонародження, а соціальне батьківство невіддільне від біологічного. Проте контрацептивні засоби, з одного боку, і штучне запліднення, з другого, безапеляційно заперечували весь цей іудео-християнський спадок, на якому будувалася сучасна сім’я. Відтепер не лише біологічний батько міг бути зведений до сімені, але зникала й «непевність» щодо нього самого. Його ім’я, яке в усі часи викарбовувало на тілі дитини тавро його символічної влади, вже не слугувало незаперечним доказом батьківства, оскільки воно «доводилося» наукою.

Щодо матері — цього великого вмістилища всіх живильних фантазмів, то пробірка позбавила її статусу тілесного джерела запліднення. Крім цього, вона ставала невизначеною, в той час як невизначеності батька клали край. Так, з’явилися припущення, що донорство чоловічого сімені може бути невдовзі доповнене й донорством зародкових клітин, якщо та чи та жінка буде не в змозі зачати або навіть носити дитину. Тож почало закріплюватися поняття «матері, що виношує», або «запозиченої матері».

Ідея консервації чоловічого сімені належала Паоло Мантеґацца, який створив 1866 р. у Павії банк сперми для ветеринарних потреб. Уже тоді він припускав, що колись можна буде зберігати сім’я солдатів, які йдуть на війну, щоб по смерті запліднювати їхніх удів[257]. У цьому він не помилявся. Коли в 1957 р. Лакан коментував дії американської жінки, яка вдалася до штучного посмертного запліднення замороженою спермою свого чоловіка, він теж висловив думку, що така практика може стати звичайною: «Залишаю за читачем змогу екстраполювати — з огляду на те, що ми вже стали на цей шлях, — що через сотні років ми робитимемо жінкам дітей, які будуть прямими нащадками геніальних людей, які живуть сьогодні та яких доти старанно зберігатимуть у маленьких баночках. При цьому від батька щось відрізано — та ще й у найрі-шучіший спосіб, — а крім того, відібрано й слово. Питання, отже, полягає в тому, як, яким шляхом, у який спосіб увійде в душу дитини слово предка, оскільки його єдиним представником і носієм буде мати. Як зможе вона змусити заговорити предка, замкненого в банку?»[258].