Розділ «1. Бог-Отець»

Розладнана сім’я

Відомо, як підкреслював Клод Леві-Стросс у 1956 р., що «сімейне життя існує практично в усіх людських суспільствах, навіть у тих, де статеві й виховні звичаї дуже віддалені від наших. Після того як упродовж майже п’ятдесяти років антропологи твердили, що сім’я в тому вигляді, в якому вона існує в сучасних суспільствах, може бути тільки нещодавнім явищем, результатом тривалої й повільної еволюції, нині вони схиляються до протилежної думки, а саме що сім’я, яка базується на більш-менш сталому і соціально затвердженому союзі чоловіка, жінки та їхніх дітей, є явищем універсальним, присутнім у всіх типах суспільства»[5].

Отже, з огляду на те, що сім’я з’єднує чоловіка й жінку, тобто істоту чоловічої статі та іншу істоту статі жіночої, вона є явищем універсальним, що передбачає союз, з одного боку (шлюб), і споріднення (діти), з другого[6].

Наголосивши, що універсальний характер сім’ї базується на цій натуралістичній концепції статей, Клод Леві-Стросс виправляє догматичний ефект, що його міг би справити факт згоди з цією очевидністю, додаючи, що для створення сім’ї потрібна ще одна умова: попередня наявність «двох інших сімей, одна з яких готова надати чоловіка, друга — жінку, які своїм шлюбом утворять третю, і так без кінця». Цим уточненням наша увага привертається до можливості існування двох підходів щодо сім’ї як явища. Перший підхід — соціологічний, історичний чи психоаналітичний — надає перевагу вертикальному дослідженню споріднення і поколінь, наголошуючи на чинниках наступності або розривів між батьками й дітьми, а також на передачі успадкованих знань і правил поведінки від одного покоління іншому. Другий підхід, більш антропологічного характеру, схиляється радше до горизонтального, структурного чи порівняльного опису союзів, при цьому підкреслюється, що кожна сім’я завжди походить з союзу — а, отже, з розпаду — двох інших сімей. В одному випадку охоче вживається термін «сім’я», а в іншому — «спорідне-ність»[7].

Хай там як, і це знов-таки думка Леві-Стросса, «те, що реально відрізняє людину від тварини, це те, що в людстві сім’я не може існувати без суспільства, тобто без численності сімей, готових визнати, що існують не лише кровні зв’язки і що природний процес споріднення може тривати лише через соціальний процес союзу»[8]. Звідси випливають, з одного боку, традиції обміну[9], які визначають спосіб встановлення матримоніальних зв’язків між соціальними групами (і, зокрема, пересування жінок), з другого — необхідність заборонити кровозмішення, а це означає, що сім’ї «можуть утворювати союзи тільки одна з одною, а не кожна сама з собою й для себе»[10].

Якщо така заборона й є необхідною для створення сім’ї, то річ у тім, що поза природним приматом статевої різниці (союз чоловіка й жінки) в дію вступає інший порядок реальності, який уже не пояснюється біологічними принципами. І справді, якщо інститут сім’ї базується на існуванні анатомічної різниці, то він передбачає також рівною мірою існування й іншого диференційного принципу, застосування якого забезпечує в історії людства перехід від природи до культури. Заборона кровозмішення є, отже, так само необхідною для створення сім’ї, як і союз чоловічої статі з жіночою.

Як міфічна конструкція заборона пов’язана з певною символічною функцією. Вона є фактом культури й мови, який забороняє різною мірою акти кровозмішення, з огляду вже лише на те, що вони існують в реальності. Тож вона дає змогу диференціювати тваринний світ від людського, відриваючи невеличку частку людини від того біологічного континууму, який характеризує долю ссавців. Виходячи з цих умов, сім’я може розглядатися як двічі універсальний людський інститут, оскільки об’єднує факт культури, побудований суспільством, із фактом природи, записаним у закони біологічного відтворення. Варто зазначити при цьому, що хоча заборона кровозмішення (між матір’ю й сином, батьком і дочкою) і виглядає, за кількома винятками[11], одним із основних інваріантів подвійного закону союзу й споріднення, вона не завжди однаково тлумачилася різними суспільствами й за різних часів[12]. Так, шлюби між близькими родичами (двоюрідними та рідними братами й сестрами, невістками тощо) були вельми поширені в античних цивілізаціях, аж доки їх не заборонила християнська церква[13].

Існування цих двох порядків, де змішуються численні відмінності, пов’язані зі звичаями, традиціями, уявами, мовою, релігією, географічними та історичними умовами, лежить в основі дивовижного розмаїття людської практики. Ось чому, відповідаючи на запитання соціологів щодо позиції, яку мусить займати антропологія як дисципліна в питанні про нові форми організації сім’ї, Леві-Стросс дав таку відповідь: «Діапазон людських культур такий широкий, такий різноманітний (і ним так легко маніпулювати), що в ньому неважко знайти аргументи на користь будь-якої тези. Серед можливих рішень для проблем життя в суспільстві етнолог має визначити й описати ті з них, які за певних умов виявилися життєздатними»[14].

Хоча діапазон культур досить широкий, щоб дозволяти нескінченні варіації способів організації сім’ї, відомо, і Леві-Стросс про це згадує, що одні рішення виявляються тривалими, а інші ні. Інакше кажучи, потрібно визнати, що саме в межах двох великих порядків: біологічного (статева різниця) й символічного (заборона кровозмішення та інші заборони) впродовж століть розгорталися не лише трансформації, властиві інститутові сім’ї, а й зміни поглядів на них від покоління до покоління.

Недостатньо, отже, визначати сім’ю з точки зору простої антропології, треба знати при цьому її історію, знати, як відбувалися зміни, що характеризують той розлад, якого вона зазнає нині.

Саме це слово охоплює різні реалії. У широкому сенсі сім’я завжди визначалася як сукупність осіб, пов’язаних між собою шлюбом і родинними зв’язками, або ще сукцесією індивідів, що є нащадками одні одних: генос, потомство, плем’я, династія, рід тощо[15]. За Аристотелем, який суперечить у цьому плані Платонові[16], вона визначається як спільнота (ойкія, або ойкос), що є основою для міста (поліс). Вона зовсім не утворює якусь групу, але організована в ієрархічну структуру, спрямовану на принцип патріархального домінування. Визначними для неї є три типи так званих елементарних стосунків: відносини між хазяїном і рабом, об’єднання між чоловіком і дружиною, зв’язок між батьком і дітьми. Отже, ойкіа виявляється необхідною для життя в суспільстві, оскільки будь-яке місто складається з сімей, а місту, що їх не має, загрожує скочування в анархію.

Щодо так званої нуклеарної (простої) шлюбної сім’ї, яка нам відома нині на Заході, вона є завершенням тривалої еволюції — з XVI по XVIII ст., упродовж якої ядро батько-мати-дитина (діти), про яке говорить Леві-Стросс, відокремилося від того, що становило раніше родини: цілісність усіх домашніх, групу, до якої входили інші родичі, близькі, друзі слуги. Проте, ця базова нуклеарна структура[17], очевидно, існувала в Європі вже з середніх віків, задовго до того, як стала домінуючою моделлю сучасної епохи.

Можна вирізнити три великі періоди в еволюції сім’ї. На першому етапі так звана традиційна сім’я слугує перш за все для забезпечення передачі надбання. Шлюби влаштовуються батьками, які не беруть до уваги статеве й афективне життя майбутнього подружжя, що створюється зазвичай у ранньому віці. Під цим кутом зору сімейний осередок базується на непорушному світо устрої, цілковито підпорядкованому владі батька, і це — справжнє перенесення влади божественного права. На другому етапі так звана новітня сім’я стає вмістилищем афективної логіки, що її модель стверджується між кінцем XVIII і початком ХХ ст. Базуючись на романтичному коханні, вона шлюбом узаконює спільність почуттів і плотських бажань. Але вона також і затверджує розподіл праці між подружжям, перетворюючи дитину на суб’єкта, виховання якого має забезпечувати нація. Наділення владою стає за тих часів метою постійного поділу між державою й батьками, з одного боку, між батьками й матерями, з другого. Й нарешті, починаючи з 1960-х рр. стверджується так звана сучасна — або постновітня — сім’я, що з’єднує на відносний термін двох індивідів, які прагнуть інтимних стосунків або сексуального розквіту. Приналежність влади стає відтепер дедалі проблематичнішою мірою того, як збільшується кількість розлучень і перетасовки сімей[18].

Те, що останній приклад сімейного устрою є симптомом важливості, якої ХХ ст. надавало приватному життю, або те, що це останнє нав’язало себе як предмет досліджень внаслідок цього руху, не має великої ваги стосовно самого факту — справжнього потрясіння, яке сталося в західному суспільстві в 1850-ті рр.[19] Сфера приватного, як підкреслює Мішель Перро[20], виринула тоді з «темної й проклятої» зони, аби стати коном для одного з найвизначніших суб’єктивних експериментів нашої епохи.

Паралельно з цим місце літературного та історичного опису сім’ї — або життя сімей —у 1861— 1871 рр. посів структуральний підхід до систем спорідненості, запроваджений новими гуманітарними науками: соціологією, антропологією, психологією. А наслідком трансформації погляду на цю реальність стало ствердження врахування символічних функцій — правил укладання шлюбу, споріднення чи далекого споріднення[21] — на шкоду більш традиціоналістському підходові, сконцентрованому на вивченні міфічних витоків батьківської влади, патріархату чи матріархату.

У новітні часи західну сім’ю припинили, отже, концептуалізувати як парадигму божественної чи державної сили. Замикаючись на проявах слабкості суб’єкта, що страждає, вона дедалі більше втрачала свій священний характер, хоча й залишалася, хоч як це парадоксально, найміцнішим інститутом людства.

На зміну колишній владній сім’ї, на зміну сім’ї урочистій чи меланхолійній прийшла нинішня скалічена сім’я, складена з глибоких внутрішніх ран, з мовчазних нападів насильства, зі спогадів, що їх женуть геть. Утративши ореол доброчесності, той батько, що колись у ній панував, подав зворотний образ себе самого, показавши позбавлене центру, автобіографічне, індивідуалізоване «я», великий злам якого намагатиметься перебрати психоаналіз протягом усього ХХ ст.

Герой або воїн — батько давніх часів є сімейним утіленням Бога, справжній волхв, хазяїн сімей. Успадкувавши монотеїзм, він править над жінками і призначає покарання дітям. У римському праві pater — це той, хто вказує на самого себе як на названого батька дитини, простягнувши до нього руки. Відтак біологічне споріднення (genitor) аж ніяк не береться до уваги, якщо за ним немає відповідного жесту чи підтвердження словом. З цього ритуалу випливає керівне становище батька в сім’ї, а також проходження царів та імператорів у правлінні містом.

Отже, природне батьківство не має значення в римському праві: «Будь-яка дитина, що не була визнана чоловіком його сином, навіть якщо вона народилася від його законної дружини та від нього самого, не має батька». Щодо батька, то він може, якщо захоче, узаконити будь-яку позашлюбну дитину: «Він має право віддати їй усе, як будь-якому чужинцеві, призначити її своїм спадкоємцем, позбавити своїх законних дітей майна на її користь, оскільки він є хазяїном свого дому. Але він може також залишити її в злиднях, цілком ігнорувати її: ця дитина не є його сином, і він нічого їй не винен»[22].

Не скасовуючи назване батьківство, християнство запроваджує примат біологічного батьківства, якому мусить обов’язково відповідати символічна функція. За образом Бога батько вважається за земне втілення духовної сили, яка перевищує плоть. Відтак батьківство вже випливає не з волі окремого чоловіка, як у римському праві, а з волі Бога, який створив Адама, щоб породити потомство. Батьком оголошується тільки той, хто підкоряється священній законності шлюбу, без якого жодна сім’я не має права на існування.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Розладнана сім’я » автора Рудинеско Елізабет на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „1. Бог-Отець“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи