Розділ «Передмова»

Останні дискусії щодо цивільного пакту солідарності[1] висвітили цілком нову ситуацію, про яку по-справжньому не думали ані антропологи, ані психоаналітики, ані філософи, ані соціологи, ані історики: чому, власне, гомосексуалісти —чоловіки й жінки — виявляють таке бажання нормалізувати своє становище і чому вимагають вони права на шлюб, на всиновлення дітей і на запліднення з медичною допомогою? Що такого відбулося в західному суспільстві за останні тридцять років, що люди, яких називають содомітами, людьми з відхиленнями, збоченцями чи душевно хворими, прагнуть не просто бути визнаними як повноправні громадяни, а й прийняти родинний порядок, який так багато сприяв їхньому нещастю?

Чому виникло це бажання мати сім’ю попри те, що гомосексуалізм завжди вилучався з інституту шлюбу та спорідненості й упродовж століть вважався основним чинником принципу соціального відчуження?

У 1973 р. журнал «Recherches» («Дослідження». — Прим. пер.) випустив спеціальний номер під назвою «Три мільярди збоченців». Філософи, письменники, психоаналітики, виступаючи проти всіляких упереджень, вимагали в ньому для гомосексуалістів право на відмінність, підкреслюючи, що «гомосексуальна орієнтація пориває з будь-якою формою адекватності, можливою на видимому полюсі спорідненості [...]. Ми лише стверджуємо, — додавали вони, — що з-поміж кількох інших гомосексуаліст може бути, може стати місцем істотного лібідинального розриву в суспільстві, однією з точок виринання бажаючої революційної енергії, від якої класичний активізм залишається від’єднаним. При цьому ми не забуваємо про існування безмірно нещасливого божевілля психлікарень або безмірно ганебного й жалюгідного — гомосексуалізму»[2].

Автори уявляли себе спадкоємцями довгої історії проклятої породи, чудово втіленої, на їхній погляд, Оскаром Вайльдом, Артюром Рембо, Марселем Прустом. Самобутність тієї чи тієї долі, хай навіть це буде доля анормальності, вважалася ними кращою за занурення в монотонність академічного життя, життя без блиску. Вони посилалися на «наших коханців берберів», протестуючи проти всіх форм сімейного, колоніального, статевого гноблення.

Сім’я тоді заперечувалася, відкидалася, оголошувалася згубною для розквіту бажання та статевої свободи. Ототожнювана з колонізаційною силою, вона немовби переносила всі вади патріархального гноблення, забороняючи жінкам одержувати насолоду від власного тіла, дітям — від самоеро-тизму без усіляких перешкод, марґіналам — мати право на розвиток своїх фантазмів і викривлених звичок. Едипа вважали тоді так само, як і Фройда, Мелані Кляйн і Лакана, за поплічника буржуазного капіталізму, від якого потрібно було звільнитися під страхом знову опинитися під ґнітом консерватизму. Вражав антиедипіанізм[3], що спирався, до речі, на велику традицію утопістів або анархістів, які — від Платона до Кампанелли — мріяли про можливість скасування інституту сім ї[4].

Сьогодні такі заяви сприймаються зацікавленими людьми як застарілі й навіть ворожі новій цивілізованій моралі, що перебуває в стані пошуку норми та відновленого сімейництва. Адже цілком очевидно, що такий очікуваний доступ до справедливого рівноправ’я в питаннях статевого життя — для жінок, дітей, гомосексуалістів — мав противагою не виголошення розриву з усталеним порядком, а потужне прагнення до входження в колись гнану норму, що була джерелом переслідувань.

З іншого боку, ніколи раніше секс так не вивчали, не кодифікували, не ставили на медичну основу, не виставляли на огляд, не вимірювали й не піддавали експертизі. Численні дослідження й експертні оцінки наших часів стосовно сім’ї або стану сімей завершуються новими сексологічними розвідками про подружжя й найскладніші способи спарювання. Замість бунтівного або інтимного слова про секс розквітають прозаїчні описи різних способів статевого життя. Тому вони підсилюють надзвичайну цікавість, що її наша епоха виявляє нині до небаченої форми порнографії, яку можна назвати пуританською з огляду на те, що вона подає холодну ретельну й майже ботанічну класифікацію різних показів сексу: літературі, живопису, мистецтві кіно.

Поєднане з цим феноменом велике прагнення колишніх переслідуваних меншин до нормативності сіє неспокій у суспільстві. Кожен і справді боїться, що він є лише знаком занепаду традиційних цінностей родини, школи, нації, батьківщини й, головно, батьківства, батька, закону батька й авторитету в усіх його видах. Відтак, консерваторів з усіх боків непокоїть уже не заперечення сімейної моделі, а, навпаки, бажання підкоритися їй. Виключених із сім’ї гомосексуалістів минулого можна було принаймні впізнати, визначити, позначити, затаврувати. Після включення до сім’ї вони стають ще небезпечнішими, бо вони є менш видимими. Все відбувається так, неначе в них треба переслідувати невимовне, ідентичне або повалену відмінність. З цього ж бо й випливає жах перед кінцем батька, перед загибеллю авторитету чи перед безмежною силою материнського, яка заполонила суспільну масу саме тоді, коли клонування вочевидь загрожує людині втратою її ідентичності.

Без батьківського порядку, без символічного закону знівечена сім’я постіндустріальних суспільств виявляється, як кажуть, викривленою в самій своїй функції базового осередку суспільства. Вона, як стверджують, віддана на поталу гедонізмові, ідеології «без табу». Монобатьківська, гомоба-тьківська, перетасована, зруйнована, клонована, штучно утворена, атакована зсередини уявними заперечувальниками різниці статей, вона вже не здатна —кажуть нам — передавати далі свої власні цінності. Як наслідок, іудео-християнському Заходові та — ще гірше — республіканській демократії начебто загрожує розклад. Звідси постійне згадування нинішніх і майбутніх катастроф: заколоті викладачі, діти — ґвалтівники й жертви ґвалтування, підпалені автомашини, передмістя, полишені на волю злочинності й без жодної влади.

Наша епоха виробляє також — стосовно сім’ї — глибокий неспокій, а гомосексуальне бажання, що стало бажанням нормативності, є, на мою думку, одним із його виразників, і все це тоді, коли влада сексу ще ніколи не була такою могутньою, й у самісінькій серцевині ліберальної економіки, яка прагне дедалі більше звести людину до стану товару.

Тож я присвятила цей начерк розкриттю таємниці цих розладів сім’ї.

Після того як упродовж століть західна сім’я ґрунтувалася на божественній владі батька, у XVIII ст. вона відчула виклик у вигляді вторгнення жіночого. Саме тоді, з появою буржуазії, вона перетворилася на біологічний осередок, в якому центральне місце надається материнству. Новий сімейний лад спромігся зупинити загрозу, що нею було вторгнення жіночого, ціною перегляду колишньої патріархальної сили. Від моменту її занепаду, свідком і основним теоретиком якого став Фройд, переглянувши історію Едипа і Гамлета, розпочався процес емансипації, що дав змогу жінкам утвердити свою відмінність, дітям — стати в очах інших суб’єктами, «збоченцям» — нормалізуватися. Цей рух спричинився до особливого відчуття тривоги й безладу, пов’язаних зі страхом скасування різниці статей, що мало призвести врешті-решт до розпаду сім’ї.

З огляду на ці умови чи можна вважати, що батько приречений на те, щоб бути лише символічною функцією? Чи мусить він уперто рядитися в мішуру колишнього патріарха, як цього хотілось б консерваторам? Або, можливо, він мав би, навпаки, перетворитися на доброзичливого вихователя, як цього бажають модерністи? Якщо батько вже не є батьком, якщо жінки сповна контролюють продовження роду, а гомосексуалісти мають змогу забезпечити собі місце в процесі споріднення, якщо сексуальна свобода є водночас безмежною і кодифікованою, такою, що порушує норми, і нормалізованою, то чи можна сказати, що існуванню сім’ї через це щось загрожує? Можливо, ми присутні при народженні всесильного «материнського», яке остаточно знищить колишню владу чоловічого й «батьківського» на користь суспільства спільнот, якому загрожують два великі привиди: культ себе і клону-вання?

Ось питання, що розглядатимуться в цій книзі.