Розділ «2. Вторгнення жіночого»

Наприкінці ХІХ ст., коли Фройд запроваджує в західну культурну думку про те, що батько породжує сина, який стане його вбивцею, тема можливої фемінізації суспільства вже перебуває в центрі дискусії про походження сім’ї. За цими новими поглядами, батько перестає бути єдиним чинником передачі психічного й тілесного, а ділить цю функцію з матір’ю. Звідси вислів Оґюста Конта, яким було цілковито перевернуто середньовічну теорію подібності: «З усіх точок зору, і навіть у фізичному сенсі, сини є набагато більше синами матері, ніж батька». Тож не дивно, що в цьому контексті та ще за активного поширення теорії еволюції виникла широка полеміка навколо питання патріархату й матріархату.

Завдяки працям Генрі Льюїса Морґана[47], патріархат визначався антропологічним підходом, позначеним еволюціоністами як юридично-політична система, в якій влада і права на майно та осіб підпорядковані правилу спорідненості за батьківською лінією. Цій системі протистояла система матріархату, за якою питання влади вирішувалися згідно з правилом спорідненості за материнською лінією з огляду на генеалогічні зв’язки, що проходять крізь жінок[48]. І хоча ці дві системи ніколи не існували в чистому вигляді, хоча було неможливо ототожнювати правовий порядок з будь-яким способом здійснення влади (батьківської чи материнської, чоловічої чи жіночої), уява, пов’язана з цією біполярністю, завжди й у рекурентний спосіб мала силу закону. При цьому інколи навіть забували, що домінування чоловічого начала над жіночим у всі часи й майже в усіх людських суспільствах лишалося єдиним підґрунтям, на якому можна було будувати стосунки між статями.

Той факт, що ці поняття — патріархат і матріархат — набули такого значного поширення в антропологічній думці другої половини ХІХ ст., пов’язаний не стільки з тим, що вони використовувалися для визначення фактичного способу функціонування суспільств, скільки з тим, що вони відбивали два різновиди нового буржуазного верховенства, один з яких спирався на батьківську владу, а другий — на владу матері. Тому слід визнати за ними здійснення функції сексуалізації соціального зв’язку. Вони дозволяли осмислювати історію сім’ї, відносячи її до категорії не лише статевої різниці —чоловіче проти жіночого, і навпаки, але й до суперечності між двома формами економічного і психологічного домінування: патерналоцентризму, з одного боку, і матерналоцентризму, з другого.

Повалення монархії аж ніяк не призвело до занепаду ролі батька, а навпаки, спричинилося в суспільстві ХІХ ст. до реструктурування патріархального верховенства. Хоча він і був поновлений у своїй владі після того, як був позбавлений неї царевбивством 1793 р., батько в буржуазному суспільстві вже не був схожий на верховного Бога. Обмежений приватною територією, маючи підірваний авторитет через утрату церквою свого впливу й перехід його до держави, він зумів-таки відвоювати втрачену гідність, ставши насамперед патріархом промислового підприємництва.

Як спільнота трудящих — чоловіків, жінок і дітей — економічна сім’я, характерна для золотого віку європейського патерналізму, брала за моделі християнську іконографію, де домінував образ тесляра Йосифа, що був ближчий до свого оточення, ніж стародавній монарх, який абстрактно правив над тілами своїх підданих. Маючи статус автократа, хоча й позбавленого своїх божественних атрибутів, pater familias промислової громади мав завданням виправляти дикість капіталізму без меж: «Хазяїн, як колись батько, — пише Ален Кабанту, — захищає, отже, робітника від нападів навколишнього світу, забезпечуючи його роботою й житлом, він захищає його також і від нього самого, надаючи в його розпорядження послуги з охорони здоров’я [...]. У межах цього колективного та контрольованого простору, де він запроваджує свої соціальні методи, padre-padrone (батько-хазяїн. — Прим. пер.) ототожнює приватне і робоче життя, біологічну й економічну сім’ю, щоб ефективніше забезпечити свою владу»[49]. У центрі свого дому, як і свого підприємства, цей батько є батьком більш реальним, ніж символічним, і він залишається хазяїном своїх домашніх тільки в тому, що вміє визначати межі всесилля жіночого як з боку матерів, так і з боку жінок.

Буржуазний економічний сімейний порядок ґрунтується відтоді на трьох підвалинах: владі чоловіка, підпорядкованості жінок, залежності дітей. Але, надаючи матері й материнству значне місце, він забезпечує себе засобами контролю за тим, що в уяві суспільства може набрати форми небезпечного вторгнення жіночого, тобто контролю за силою сексуальності, яка вважається більш дикою й спустошливою тому, що не прив’язується до материнської функції. Жінка має бути насамперед матір’ю, щоб суспільство було в змозі опиратися тиранії жіночої насолоди, яка здатна, як дехто вважає, стерти статеву різницю.

Однак повернення батькові його владної функції не завадило її всілякому подрібненню. Й образ батька-володаря почав потроху поступатися образові етичного батьківства. Так водночас народилася й нова фігура батька.

Саме у Франції після революції 1789 р. держава стала гарантом батьківської влади. «Право на виправні заходи щодо дітей» у той час поступово посідає місце королівських указів[50], які колись давали змогу родинам Старого ладу легко позбавлятися бунтівних спадкоємців. Але, щоб бути дієвим, це право передбачає, що батько має бути теж добрим батьком, що він не зловживатиме наданою йому владою і що він буде дотримуватися правила: «Справедливо карає той, хто любить». Революціонери, отже, прагнули аж ніяк не зруйнувати сім’ю, а, навпаки, перетворити її на вісь нового суспільства. Але як повалити монархічний лад, не ставлячи під сумнів батьківську владу та законність шлюбу, на які він спирається? Це можна зробити шляхом регенерування зсередини колишніх цінностей, з тим, аби вони більше не слугували увічненню дворянської ідеології.

Поновлений у своїй силі батько має стати, отже, батьком егалітарним, підпорядкованим законові й таким, що поважає нові права, набуті за Декларацією прав людини й громадянина. З огляду на таку перспективу міняється й характер шлюбу.

Він уже не є нерозривним і гарантованим божественною присутністю сімейним пактом, а стає контрактом, вільно укладеним між чоловіком і жінкою. Ґрунтуючись на коханні, він триває лише стільки, скільки триває кохання. Ця зміна передбачає право на розлучення, запроваджене в 1792 р., скасоване за часів Реставрації й остаточно встановлене з 1884 р. Але вона також повертає на арену ідею про те, що будь-яка дитина — незаконна, позашлюбна або покинута — має право на сім’ю, на батька та матір. Ось так у післяреволюційному суспільстві відбувалася певна актуалізація принципів названого батьківства[51].

Ще в 1821 р. Геґель у «Філософії права»[52] подав найкращий опис нових стосунків, які встановилися між індивідом, суспільством і державою. Сім’я, так само, як і корпорації, стає в цій системі однією з базових структур суспільства. Адже без неї держава матиме справу тільки з деспотичними чи племінними натовпами. Як гарант моральності, вона спирається на інститут моногамного шлюбу, який об'єднує за спільною згодою чоловіка й жінку, що обидва надають перевагу духовним нахилам перед сексуальною пристрастю. Через свою працю чи інтелектуальну діяльність чоловік стикається з зовнішнім світом або з роздумами про світ і про самого себе, в той час як удома його дружина, що стала матір’ю, користується справжньою свободою.

Хоча батько і визначається головою сім’ї, яка сама асимілюється з «юридичною особою», статок, що його інтереси він представляє, є до певної міри відображенням здійснення його символічної влади, і тільки його смерть дозволить спадкоємцям у свою чергу одержати цей статус. Сини повторюють життя батьків, а дочки — долю матерів.

Упродовж ХІХ ст. батьківська влада весь час зазнавала переоцінки й водночас її постійно ламали, ділили, розбивали, секуляризували. А оскільки батько у Франції став хранителем державних інститутів, а в Європі — депозитарієм громадян сько-го суспільства, підпорядкування жінок і залежність дітей уже не могли бути необмеженими. Якщо батько не міг упоратися зі своїми обов’язками, якщо він робив помилки чи вчиняв несправедливість, він мав дістати покарання. Ось так заміна головою сім’ї сили Бога-Отця відкрила шлях діалектиці емансипації, і першими з неї скористаються жінки, а за ними й діти.

У період між 1889 р., коли у Франції набрали чинності визначні закони про позбавлення патріархальної влади, згідно з якими негідним батькам заборонялося несправедливо карати своїх дітей, і 1935 р., коли було остаточне скасоване право батьків на покарання дітей, в Європі виник суперечливий образ батьківства, в якому поєднувалися величне, гротескне і жахливе. Ознаки цього ми знаходимо вже у великих французьких романістів епохи Реставрації та Другої імперії: так Жан Вальжан існує поруч з батечком Ґоріо та батечком Ґранде. Інакше кажучи, від 1889 р. і на протязі сторіччя батько створюється як батько тільки тому, що має моральні зобов’язання щодо тих, ким він керує. Його статус накладає на нього певні обмеження, і якщо він їх не дотримуватиметься, він ризикує потрапити до стану негідних і втратити своє право бути батьком.

Усі ці реалії враховуються у великій дискусії, в якій після 1860 р. зіткнулися прихильники й противники патріархату й матріархату. Від Морґана до Фридриха Енґельса, а про Фредерика Ле Плея та Йогана Якоба Бахофена годі й казати, питання занепаду батьківської влади та піднесення влади жінок розглядається в нормативному плані. То царство матріархату подають як джерело хаосу, анархії, безладу й протиставляють царству патріархату як синонімові розуму й культури, а то його зображують як первісний і природний рай, зруйнований патріархатом задля того, аби запровадити свій владний деспотизм.

Але попри суперечності щодо питання про те, яка система найкраща, всі погоджувалися з тим, що патріархат — це запізніла форма суспільного ладу, яка заступила первісну державу матріархального типу. Так, Енґельс[53] вбачав у приході патріархату велику поразку жіночої статі й винахід класової боротьби, оскільки жінка в буржуазній сім’ї стає «пролетарем чоловіка». Бахофен, зі свого боку, вважає, що ця поразка була необхідною. Без неї, гадав він, людство прямувало б до свого занепаду, і йому в цьому допомагала б ірраціональна перевага дикої жіночості.

У Франції тематика жіночої навали — від Луї де Бональда до Іпполіта Тена — набуває форми жорсткої критики егалітарних ідеалів Революції, на які покладають відповідальність за розпущеність взаємин, зміна статевих ролей і за фемінізацію суспільства. Прихильники контрреволюційного дискурсу вважали, що розлучення є «аморальним за своєю природою» і треба повертатися до ідеалу, згідно з яким шлюб має ґрунтуватися на залежності жінок від влади батьків. Відновлення монархії відбувається для них через підтвердження батьківської сили: щоб вирвати державу з рук народу, кажуть у таких гуртках, треба забрати сім’ю з рук жінок і дітей. Ці плани провалилися з установленням республіканського ладу.

У 1870 р. соціолог ліберального й еволюціоністського напрямку Фредерик Ле Плей намагається розробити програму захисту традиційної сім’ї за допомогою сучасних методів опитування та шляхом вивчення переважно робітничого середовища. Він розподіляє сім’ю на три типи: патріархальна родина, де нащадки залишаються залежними від батька аж до його смерті; родова сім’я, де тільки один із дітей стає спадкоємцем, залишаючись під дахом батьків; обмежена родина, яка складається з подружжя та дітей. За Ле Плеєм, кожній структурі відповідає певний етап розвитку відповідно до сучасного світу, який веде сім’ю до розпаду. Тому він вбачає в родовій сім’ї ідеальну модель, здатну відновити колишню батьківську владу[54].

Проте найвиразніше й у найпривабливіший спосіб великий жах перед можливою фемінізацією суспільства висловлює Бахофен. У своїй праці «Mutterrecht»[55], виданій у 1861 р. і навіяній значною мірою полум’яним дарвінізмом, він вигадує циклічний сімейний роман від самих витоків людства. У далекі часи, — пише він, —людство було занурене в такий собі архаїчний стан, коріння якого сиділо в болотах і пишній рослинності. Цьому хаосові первісних часів, цій телуричній «ризомі»[56] (кореневищу) Бахофен дає ім’я гетеризму — періоду, що характеризувався груповими статевими стосунками і царюванням богині Афродити. Жінки за тих часів були беззахисними перед чоловіками, а діти не знали своїх батьків.