Розділ «7. Сила матерів»

Привілейоване ставлення до поняття «альтернативного» походження (названий батько чи батько —реципієнт гамет) піддавалося критиці то більше, що більше воно базувалося на обмані, який вважався спустошливим для дитини й для її оточення: «Open adoption, — пише Аньєс Фін, — означає, що забезпечується взаємне знайомство плідників і названих батьків у найрізноманітніших формах — від простих відомостей про особистість тих і тих до регулярних відвідин (з офіційно визнаним правом на відвідування), причому партнери домовляються між собою про умови таких стосунків»[272].

У Франції, навпаки, в законодавчому порядку постійно посилювався принцип анонімності донорів і замінного походження. У 1994 р. під час прийняття трьох законів про біоетику[273] було підтверджено анонімний статус донора. Щодо альтернативного виношування, то воно було заборонене і, головно, піддане моральному осуду в більшості країн латинської культури, відданих ідеї захисту приватного життя. Ця практика зазнала тим сильнішого засудження, що вона викликала побоювання появи потворних способів її втілення в життя. Того ж року, наприклад, став знаменитим італійський гінеколог Северино Антинорі, який використовував усі ці способи для запліднення жінок, що досягли менопаузи. Разом із Клодом Ворійоном — ґуру секти Раель він першим виступить за проведення репродуктивного клонування: «Я підтверджую, — заявив він у 2002 р., — що нині є три жінки, двоє в Росії, а третя в іншій країні, які завагітніли після імплантації в матку людських ембріонів методом пересадки клітинного ядра, і народження цих дітей очікується в грудні 2002 або в січні 2003 р.»[274].

«Тривалий час, — підкреслював Франсуа Жакоб у 1997 р., — люди намагалися отримувати насолоду без дітей. З появою запліднення ін вітро почали народжувати дітей без насолоди. А тепер уже робитимуть дітей без насолоди і без сперматозоїдів! Можливо, це дасть світові спокій?»[275]. Цей уїдливий коментар ілюструє, як громадська думка поставилася до великої сімейницької справи кінця століття.

Гіпотеза репродуктивного клонування[276] виникла ще 1950 р., але тільки сорок сім років по тому вчений Рослінського інституту в Единбурзі Ян Ві-льмут оприлюднив факт народження вівці Доллі, зачатої шляхом з’єднання енуклеованого овоциту з клітиною дорослої тварини. Батько трьох дітей, у тому числі однієї всиновленої дитини, Вільмут згодом створив Поллі — трансгенетичну клоновану вівцю, здатну виробляти людський білок у своєму молоці. Він сподівався перетворити в такий спосіб тварин на «заводи» з виробництва молекул у лікувальних цілях. Як і майже всі інші науковці того часу, він висловив негативне ставлення до репродуктивного клонування людей.

Новина мала неабиякий резонанс, адже вперше було відтворено шляхом нуклеарної пересадки генетичний набір, ідентичний тому, що містився в ядрі клітини, імплантованої в енуклеований ово-цит. Генетична структура цієї тварини була не наслідком випадку, а плодом ідентичної реплікації. Можна зрозуміти жах, викликаний цим експериментом, який теоретично може бути повторений і на людях.

Отже, нас тепер пожеруть клони? Можливо, вчені, що збожеволіли від фантастичних романів, уже близькі до мети, як ті зловісні фахівці нацистської євгеніки? Стурбованість громадськості була не меншою за зачарування, що його справив на уми цей останній варіант великого міфу про Нарциса.

Проте нікому не спало на думку дозволяти репродуктивне клонування. З усіх боків лунали вигуки обурення, почали говорити про «злочин проти людства» та про «ракові метастази», а всі країни, в яких проводилися аналогічні дослідження, вживали юридичних заходів, аби заборонити таку практику[277]. Аргументом, який наводили найрозсудли-віші, було те, що життя людини, народженої в такий спосіб, буде для неї суцільною ганьбою вже через те, що вона знатиме, що вона — клон[278], і вважатиме себе з цієї причини «неповноцінною людиною». Адже, казали всі, людині властиво принаймні знати (теоретично), що вона така сама, як і інші люди.

У розпалі цієї бурі якось забули скритикувати позицію тих, хто лякав людей небезпекою інвазії.

Забували сказати, що, хоча генетичний набір визначає належність кожного індивіда до певного виду, жоден індивід ніколи не зводиться до цього набору. І коли він з’являється на світ, він стає унікальним, оскільки його єство, його зачаття, його біографія, його родовід, його суб’єктивність є складовими певного екзистенціального терміна, певного середовища, душі[279].

Найрафінованіша цивілізація століття виробила найстрашніші технічні засоби для свого знищення. Вона винайшла свого часу Освєнцим і Хіро-симу, згодом занурила в економічне лихо мільйони людей, роздаючи їм феєричні обіцянки щастя. І ось тепер вона винайшла клона. Цим вона засудила на законне неіснування фантазматичне дитя своїх мрій про самонародження. На загальний подив це не завадило американському Конгресові погодитися вислухати думку ґуру секти Раель з цього питання.

Цей чоловік, якого свого часу видворили з Франції, представив Конгресові програму клону-вання, гідну найбільш маніакальних учених із фантастичних книжок. За його словами, він зібрав п’ятдесят жінок, готових прийняти «яйце», відтворене п’ятдесят разів у однаковому вигляді, і стверджував, що може за допомогою цих жінок «зробити копію» хлопчика, померлого в десятирічному віці, якого його батьки сподіваються воскресити[280].

Дебати про репродуктивне клонування стали нагодою ще раз повернутися до питання про необхідність для кожної людини знати своє походження. Адже висновки щодо того, що кожний клон у разі його появи обов’язково знатиме, що він — клон, підривали звичай, зокрема у Франції, прирівнювати всиновлених дітей до біологічних. Як можна буде вимагати прозорості щодо клону, якщо в ній відмовлялося щодо дитини, всиновленої або народженої шляхом штучного запліднення? А оскільки в той самий час геї та лесбіянки, що всинов-лювали дітей, розбили на друзки великий ритуал приховування походження, знову постало питання обґрунтованості анонімних пологів і анонімного донорства.

Уже давно під впливом психоаналізу, яким стверджувалося, що ніхто не уникне долі, записаної в несвідомому, прихильники прозорості радили названим батькам казати своїм названим дітям правду про їхнє походження. Але противники цього принципу відкидали будь-яке посилання на метафізику справжнього походження, підкреслюючи, що життя будується в теперішньому і ніхто не зобов’язаний дотримуватися закону про так зване повернення придушеного бажання. Фактично кожна зі сторін обстоювала свою концепцію сім’ї.

Перші надавали перевагу чеснотам етики правди, що походить з грецької трагедії та підхоплюється теорією Фройда, тоді як другі сповідували своєрідний постмодерністський утилітаризм, заснований на ідентифікуючій схемі: «Штучне запліднення створило нову сім’ю, — підкреслює, приміром, Франсуа Дагоньє, — яка характеризується тим, що вислизає з-під природності: це поразка спорідненості. Батько дитини відіграватиме іншу роль — уже не роль генетичного батька, а роль ба-тька-годувальника і, головно, вихователя. Пара змогла подолати те, що її руйнувало: неможливість свого увічнення. Всі розуміють, що з цього випливають численні труднощі. Чи треба говорити дитині про її походження? Ми ставимося до цього несхвально. Деякі цього вимагають. Наша позиція походить з того, що ми прагнемо захистити сім’ю від усього, що її дестабілізує (непотрібним чином), оскільки, отримавши цю інформацію, син або дочка покинуть — принаймні подумки —тих, хто їх виховував. Як бути з правдою? Чи не краще, як говориться у відомому вислові, надати перевагу обманові, що дозволяє жити, аніж правді, що вбиває?»[281].

Кількість конкретних запитань зростає. Чи слід було розказувати прийомній дитині про її походження, якщо вона народилася в результаті ґвалтування, кровозмішення чи якихось маячних маніпуляцій з дітонародження? Чи слід було розказувати все, фіксувати все під страхом того, що зникнуть анонімні донори чи жінкам буде заборонена будь-яка форма остаточної відмови від дитини? Чи можна було задовольнитися тим, що дати кілька орієнтирів людям, які жадають колись знайти тих, хто їх породив? Чи слід було просто довіритися слову правди й не покладатися на її приховування? На відміну від Франсуа Дагоньє, я відношу себе до прихильників доступу до правди про походження, цілком усвідомлюючи небезпеку, що криється в такому підходові[282].

Відірвана від інституту шлюбу й віддана наукою під владу матерів, сім’я кінця ХХ ст. була горизонтальною й братською. Як місце притулку від тривог, вона надавала чоловікам і жінкам переваги вільно сприйнятої несхожості, що базувалася на дедалі більше порушуваному образі символічного ладу. Тоді почали говорити про «нових батьків», яким більше подобалося, як казали, носити свою дитину, притиснувши до своїх грудей, ніж піднімати її на витягнутих руках, згідно з прадавнім ритуалом найменування[283].

Отже, чоловіки перебирали «турботливу» роль, тоді як жінки вже не відчували себе змушеними бути матерями, тому що опанували процес дітонародження. Сімейна модель, що вийшла з цього перевороту, стала відтоді доступною для тих, хто був від неї відсічений — для гомосексуалістів.