Розділ «7. Сила матерів»

У 1972 р. у Франції був створений Центр дослідження та зберігання людської сперми в рамках системи державного піклування з метою безплатного одержання сімені від анонімних донорів і його зберігання у вигляді «лусочок»[259] для подальшого пе-редання безплідним парам. Запровадження принципу безплатності й анонімності базувалося, з одного боку, на ідеї, що речовини, які одержують з людського тіла, в жодному разі не можуть бути предметом торгівлі, а з другого — на тому, що запліднення має імітувати нормальний спосіб розмноження. Крім запобігання будь-якій формі генетичних захворювань, що передаються, та несумісності груп крові, треба було також дотримуватися й закону «неєдинокров’я», вживаючи необхідних заходів, аби сперма одного донора не використовувалася для численних запліднень. Але головним було те, що така нова практика дітонародження ґрунтувалася на приховуванні біологічного походження дитини, аби вона ніколи не знала, в який спосіб була зачата. Відповідно до цих умов рецептор «лусочок» мав бути схожим на донора: мати однаковий зріст, однакову статуру, той самий колір очей, однакове «етнічне» походження тощо. Що ж до донора, то це була не якась особа, а виробник певної речовини. Тому він ніколи не був визнаний офіційно[260].

Усе відбувалося так, немовби змішувалися порядок дітонародження, заснований на біологічній потребі, та соціальний лад, що імітує природу, йдучи аж до її копіювання: «Медична допомога дітонародженню, —пише Марсела Якуб, — є механізмом, який знищує себе одразу після використання, який руйнує сам себе, який існує тільки задля того, щоб знищити будь-який слід свого застосування»[261]. Інакше кажучи, штучне запліднення з використанням донора може вважатися еквівалентом «ідеального статевого злочину», оскільки воно здатне стерти з пам’яті людей сліди свого «протиправного вчинку».

З цього злиття двох порядків походила ідея, згідно з якою донор мав бути соціально й психічно «нормальним». Лікарям було добре відомо, що сперма не передає такі якості. Проте вони обирали донорів з-посеред одружених чоловіків, які видавалися найкраще інтегрованими в суспільство й найбільше піклувалися про добробут своїх дітей. Щодо самого штучного запліднення з використанням донора, то воно призначалося для пар, що живуть у шлюбі чи поза нього, але не можуть народжувати дітей природним шляхом. З 1972-го по 1992 р. у Франції було народжено сім тисяч дітей за цією схемою й ще більше відтоді. Ці діти не гірші й не кращі за інших, і вони, безперечно, ущасливили пари, які вже втратили були надію й жили в постійних стражданнях.

В інших країнах Європи банки сперми розвивалися завдяки приватній ініціативі, маючи на меті матеріальну рентабельність. Через це система була поширена на самотніх жінок і лесбіянок, причому застосовувалася порочна практика залучення донорів за плату, які інколи відбиралися за недоладними критеріями. Так, приміром, у Сполучених Штатах саме тоді, коли збільшувалася кількість досліджень проблеми статі й роду[262], бажаючим почали надавати каталоги зі списками «лусочок», відібраних за релігією донора (євреї, католики, протестанти), за професією, соціальною категорією, статевою ідентичністю чи ще за «інтелектуальним рівнем». У такий спосіб цілком серйозно планувалося використовувати сім’я вчених і письменників — лауреатів Нобелівської премії.

Деякі з цих прожектів були навіяні фантазма-ми про вічність або інцестну євгеніку, як, наприклад, запліднення по смерті чи донорство сперми між батьками й синами або між братами й кузенами. В обох випадках ішлося про збереження уявного ідеалу, пов’язаного, з одного боку, з особистістю померлого, подружжя якого не могло примиритися з цією втратою, а з другого — з передачею «доброго» сімені, яке вважалося менш небезпечним для потомства, тому що не походило з чужого тіла. Всі ці різновиди «відбору» були викликані мрією про породження себе, в якій змішувалися сила науки й культура нарцисизму 1970-х рр.

У Сполучених Штатах після впровадження в практику методики штучного запліднення щороку народжується від шести до десяти тисяч таких дітей. Вони дивовижно схожі з іншими дітьми, і ніщо не дає змоги сказати, що вони гірші чи ліпші за них. Змінюється техніка й методика, як змінюються звичаї, звички й культури, але кохання, пристрасть, бажання, божевілля, смерть, тривога, злочин залишаються незмінними.

Окремі способи дітонародження, до яких, безперечно, деякі люди вдавалися з 1970-х рр. підпільно, призводили до справжніх психічних катастроф, розмах яких ніхто не здатний оцінити. Як відомо, ще жодна «експертиза» не спромоглася пояснити реальний стан зруйнованої в такий спосіб людської особистості. Адже тільки людина, що розмовляє, може розказати про трагедію свого життя. Тому немає сумніву, що саме рефлексивне мислення, отримане в спадок психоаналізом, є тим єдиним привілеєм, на який сучасна людина може розраховувати в світі, переповненому запамороченням від своєї власної потужності.

З 1985 р. спостерігається дедалі повніша ме-дикалізація штучного запліднення. Всі комбінації ставали якщо не можливими, то принаймні мислимими. До подальшого розвитку штучного запліднення донорською спермою та запліднення ін віт-ро, додалося запліднення з донорськими зародковими клітинами та виробництво ембріонів[263]. Що точнішим ставало визначення батька (а точність ця зростала з легалізацією визначення батьківства за генетичними ознаками), то дедалі непевнішою ставала особа матері. Порядок дітонародження відтоді цілком став залежати від волі матерів, які володіють сьогодні такою непомірною владою, яка дає їм змогу або вказувати на можливого батька, або відкидати його[264].

На сьогодні й дійсно жінка може «вкрасти» сім’я чоловіка під час статевого акту, причому чоловік не матиме жодних прав на дитину, що буде зачата в такий спосіб без його відома. І навпаки, та сама жінка може вдатися до таких самих дій, щоб примусити чоловіка визнати своє батьківство, та ще й виплачувати фінансову компенсацію. Щодо чоловіків, то вони можуть уникати таких ситуацій, лише користуючись презервативом, але в разі його дефекту зарадити чимось цьому неможливо, оскільки рішення щодо аборту приймає тільки жінка. Цим пояснюється, наприклад, чому деякі чоловіки, налякані такою небезпекою, вдаються, зокрема в Німеччині, до абсурдного способу: стерилізації. При цьому вони попередньо здають своє сім'я в банк з метою його подальшого використання для народження дитини[265].

Щодо медичної науки, то вона здатна нині запліднити жінку сіменем чоловіка, жінка якого безплідна. Жінка «позичає» свою матку на період запліднення та вагітності. Після народження дитини дружина, тобто так звана соціальна мати разом зі своїм чоловіком офіційно всиновлює дитину, ліквідовуючи всі сліди її появи на світ.

Проте можливий й інший сценарій. Він полягає в тому, щоб залучити «трьох матерів» — двох біологічних та одну соціальну — до єдиного акту дітонародження. Перша «мати» дає овоцит, який одразу запліднюється спермою чоловіка або, якщо це неможливо, спермою анонімного донора. Яйце після цього реімплантується в матку другої «матері», яка виношує дитину дев’ять місяців, а після її народження віддає третій «матері» — дружині чоловіка, яка забезпечить виховання дитини. З юридичної точки зору, справжньою матір’ю є третя: вона всиновлює дитину, вироблення якої свого часу замовила медицині. Вона також має право ліквідувати будь-які відомості про саме запліднення[266].

Становище матерів, які виношують дітей, відрізняється від становища батьків — донорів сімені, оскільки, як це підкреслює Женев’єв Делезі, біологічний батько ніяким чином не бере участі в процесі батьківства. Навпаки, позичена мати виношує реальний плід, беручи участь, отже, за допомогою свого тіла в зачатті дитини. З цього випливають різноманітні й численні конфлікти[267].

У січні 2001 р. американська юристка та спеціалістка з біоетики Лорі Ендрюс, що мала справу з усіма цими випадками безглуздя, виступила з різкою критикою принципу збирання сімені: «Можна відібрати сперму в чоловіка, який перебуває в стані коми, так само як і в паралізованого чоловіка, за допомогою методу електроеяколяції [...]. У Каліфорнії чоловік до того, як накласти на себе руки, написав заповіт, передав свою сперму подрузі, вибрав ім’я для дитини, якій залишив листа, віддав заморозити зразки свого сімені. Тоді його син від першого шлюбу подав позов до суду, щоб не допустити такого запліднення. Постало питання, чи слід вважати цю сперму частиною спадку та чи може в такому випадку та подруга, якій було відписано 20% спадку, отримати 20% сперми. Під час розгляду справи в апеляційному порядку сперма була, зрештою, передана цій жінці»[268].

У червні того ж самого року французька преса тільки й писала, що про Жаніну Саломон з Драґі-ньяна. У 62-річному віці й після двадцяти років невдалих спроб ця жінка народила хлопчика, Бенуа-Давіда, зачатого за допомогою придбаних зародкових клітин і сімені її власного брата, Робера, сліпого й паралізованого після його невдалої спроби застрелитися. Вона рекомендувала його як свого чоловіка, а каліфорнійський лікар, що здійснив це запліднення, не ставив собі жодних питань щодо дивного вигляду пари. Крім того, оскільки запліднення дало зайвого ембріона, він пересадив його в матку найманої для виношування жінки, яка через три тижні після появи Бенуа-Давіда народила дівчинку, Марі-Сесиль.

Обидві дитини були всиновлені Жанін, при цьому вони були рідними, зведеними і двоюрідними братом і сестрою й у жодному разі не могли стати законними дітьми інцестного подружжя. Під кутом зору цивільного стану вони були лише дітьми самотньої матері та невідомого батька. Були знехтувані всі французькі норми щодо штучного запліднення так само, втім, як і деякі основоположні принципи суспільства. І проте Жанін Саломон вважала себе «нормальною» і протестувала проти будь-якої «іудео-християнської сакралізації таємниці життя й народження». Оперуючи ім’ям цієї «нормальності», яку підтримала медична наука, вона картала всиновлення дітей гомосексуалістами та заявляла, що дотримується ідеалів євгенічного збереження «людського роду».

У всякому разі цю жінку не можна було притягнути до судової відповідальності; для цього треба було б, щоб діти опинилися в стані небезпеки через антигромадську поведінку батьків: «Цих дітей ми бажали втрьох — моя мати, мій брат і я. Їхнє народження є нашим відродженням. У мене все в нормі з розумом і здорове тіло [...]. Хто ті люди, що нас критикують? З ким іншим я мала б це зробити? З першим стрічним? Ні. Єдиною можливістю, щоб це була дитина з нашої родини, було звернутися до брата. Я хотіла, щоб це була дитина нашої крові. Це — утробне прагнення. Хіба пристойніше дозволяти всиновити дитину двом гомосексуалістам? Або дозволяти народжувати дітей наркоманам, хворим на СНІД, попри їхній стан здоров’я? [...] Ми відтворити традиційну родину, де панують спокій і ніжність, а оскільки мені не подобаються теперішні методи освіти, я маю намір сама вчити своїх дітей читати й писати [...]. Мене турбує тільки одне: те, що колись вони соромитимуться мене [...]. Сподіваюся, проте, що вони сприйматимуть свою появу на світ як нормальну подію, трішки незвичайнішу за інші [...]. А можливо, наступного року я зроблю ще одну дитину. Адже дитинка це так гарно»[269].

Ідея, за якою медичне запліднення має імітувати природне, походила з юридичних засад спорідненості через усиновлення. Така спорідненість займала привілейоване місце в римському праві, але була відкинута християнством[270]. Так, давнє канонічне право визнавало тільки законне походження дітей від шлюбу, а всі діти, що народжувалися з позашлюбних зв’язків, вважалися такими, що походять від гріху перелюбу. Гріх батька чи матері переходив на дитину: «Батьки поласували зеленим виноградом, а в синів оскома на зуби».

Коли Французька революція проголосила права людини й громадянина, спорідненість через усиновлення відновила свої права. І оскільки всі люди народжуються рівноправними, нація мусила не виключати позашлюбних дітей і більше не карати за гріхи батьків шляхом дискримінації синів. Але відновлюючи римські принципи всиновлення, новий порядок дітонародження започаткував новий принцип, згідно з яким спорідненість через усиновлення має точно імітувати біологічне походження дітей. Тож треба було ліквідувати сліди справжнього походження всиновленої дитини, аби вона могла фактично стати біологічною дитиною своїх названих батьків. Ця новація мала також дати змогу адюльтерним батькам визнавати своїх позашлюбних дітей, а сиротам воєнного часу ставати повноправними членами сімей, що їх всиновлюють. І коли декретом-законом від 28 червня 1793 р. Конвент закріплював принцип таємниці пологів із покладанням на державу забезпечення матері, він уже думав про можливу перебудову безплідних сімей[271]. Принцип анонімності, до якого повернуться через два століття по тому, під час запровадження штучного запліднення, базувався, отже, на широких планах рівноправ’я.

Цивільним кодексом 1804 р. дозволялося всиновлення повнолітніх дітей одруженими особами, в яких немає потомства, вік яких не менше п’ятдесяти років і які старші за всиновлюваних не менше ніж на п’ятнадцять років. На цій стадії зв’язок з сім’єю походження ще не розривався. У 1923 р. після великої бойні, якої зазнала Європа, стало можливим всиновлювати й неповнолітніх дітей. У 1939 р. був прийнятий закон-декрет, яким дозволявся повний розрив між сім’єю походження та прийомною сім’єю. Всиновлена дитина отримала відтоді такий самий статус, як і законна дитини, а в 1966 р. із застосуванням принципу так званого повного всиновлення всиновлена дитина вже розглядається як результат біологічних родинних зв’язків. По тридцяти роках Гаазька конвенція дозволила всиновлення дітей самотніми особами.

Близько кінця 1970-х рр., коли вже здійснювалася велика мрія діячів Просвітництва, громадянське суспільство почало жахливим чином спростовувати цю систему, яка вже більше не узгоджувалася з прагненнями творців нового «плюрібать-ківства». Адже принцип анонімності та стирання походження зовсім не відповідав процесові еволюції сім’ї, що характеризувався численними перетасовками. І саме в англомовному світі, зокрема, в таких пуританських країнах, як Сполучені Штати й Канада, відданих ідеї прозорості, сприяли вільному доступові людини до інформації про своє походження як у випадках штучного запліднення, так і у випадках всиновлення.