Розділ «3. Хто вбив батька?»

Винахід Едипової сім’ї справив такий вплив на сімейне життя ХХ ст. і на сприйняття внутрішніх стосунків сучасної сім’ї, що потрібно зрозуміти, яким дивним перебігом думки Фройд зумів переглянути цінність давніх героїчних династій і спроектувати в психе суб’єкта, винного у своїх бажаннях. Тож як відбулася ця переробка, яка ввела в центр сучасного поняття спорідненості міфологію долі й прокляття, що вийшла однаковою мірою і з грецького театру та театру епохи Єлізавети, і з романічної літератури ХІХ ст.?

Попри те, що він ніколи не опублікував жодної праці про «Едипа» Софокла, і попри те, що він не присвятив жодного дослідження його горезвісному комплексові, Фройд завжди висував цей винахід основним принципом психоаналізу. Навіть більше, він постійно повторював, що едипів комплекс — це «підґрунтя суспільства з огляду на те, що він забезпечує вибір нормального кохання». Ось чому в своїй останній праці він без вагань напише: «Самого лише відкриття едипового комплексу було б достатньо, щоб поставити психоаналіз в один ряд з цінними надбаннями людського роду»[60].

Тож чи зводиться весь психоаналіз до питання дітовбивства й кровозмішення? Чи значить усе це, що, коли вірити його засновникові, психоаналіз приречений висловлювати вибір нормального кохання та повторювати тріаду, що її описав Ніцше в «Народженні трагедії»: «Едип, ця найболючіша фігура грецької сцени [...], замислена Софоклом як шляхетна і щедра людина, засуджена, попри свою мудрість, на помилки й нещастя, але яка через свої жахливі страждання врешті-решт справляє на оточення чарівну добродійну силу, потужність якої продовжує відчуватися після його смерті. [...], Едип — убивця свого батька, чоловік своєї матері, переможець Сфінкса! Що значить для нас таємнича тріада цих фатальних вчинків?»[61].

Звісно, Фройд зовсім не поділяв переконання Ніцше, але запитання Ніцше не чужі фройдівсько-му прочитанню твору Софокла[62]. Слідом за Геґелем, Гельдерліном і Шопенгауером Ніцше справді відновив, усупереч позитивістським претензіям наук і медичної психології, світосприйняття, успадковане від архаїчної Греції та засноване на протиставленні Діонісового й Аполлонового. Обираючи між насо-лодженням і законом, сучасна людина, про яку мріяв Ніцше, повинна була, аби виконати свою роль пробуджувача живих сил мистецтва й творчості, знову стати героєм великої античної сцени очищень. Змушений відкривати себе собі іншою ніж вона гадала, ця людина мала відродитися для самої себе, знайшовши в своїй психе телуричні сили сміху й танцю, демонічного й священного.

Після багатьох століть забуття — оскільки вона виражала перехід за межі, який неможливо показати на театральному коні, п’єсу Софокла перечитали, перетлумачили, універсалізували[63]. Перекладена німецькою в 1839 р., вона пережила новий успіх, коли з 1886 р. її почали асимілювати з однією з тих «драм фатальності», які виводили на сцену похмурі сімейні історії на тлі помсти й картонних декорацій. «Доля» виступала у вигляді deus ex machina («бога з машини» — штучної розв’язки. — Прим. пер.), який у більшості випадків дозволяв парі молодих людей, розчавлених батьківською силою, звільнитися від тягаря оманливої генеалогії. Бунт сина проти батька, дочки проти матері, підлітків проти батьків або ще й батька батьків, перетворені на цей випадок у привидів: ось яким був аргумент цього оманливого театру, який знаходив задоволення в неприкритому показі мерзенностей буржуазної сім’ї кінця століття.

Фройд їх не міг терпіти. І проте, хоча він і був чи не найкращим свідком тяжкої хвороби сімей, що лютувала у Відні, він відмовився від Франца Ґрилл-парцера[64], тільки щоб повернутися до Софокла.

Успадкована від міфів, якими засновувалася західна цивілізація, історія прокляття сім’ї Лабдакідів[65] повертала людей кінця ХІХ ст. до структурального хворобливого відчуття, яке, як їм здавалося, співвідноситься з приниженням монархічної функції батька. У цьому контексті Фройд зміг реактуа-лізувати її як вираз певної «жертовної»[66] кризи патріархального ладу. Адже вона поєднувала в собі всі ознаки такої собі кульгавої генеалогії[67], яка вочевидь підтверджувала наближення жахливого апокаліпсису можливого стирання різниці статей. Більшою мірою, ніж у Атридів[68] — історію їхнього життя також знову витягли на світло денне після розкопок, що дали змогу визначити місцезнаходження Трої й Мікен, — структури спорідненості, властиві сім’ї Лабдакідів, фактично прирікали жінок на те, що вони ніколи не могли знайти своє місце інакше, як під знаком божевілля, вбивства та бруду. З цієї безталанності випливав поколінський розклад, який повторювався до нескінченності аж до припинення роду (геносу).

Засновник династії — цар Кадм, одружений з Гармонією, народив сина (Полідора), який не зміг передати владу своєму синові Лабдаку (кульгавому), що помер, коли його власному синові Лаю був один рік. Він виховувався у царя Пелопса і поводився «кульгаво» щодо людини, яка надала йому притулок, бо зґвалтував сина Пелопса Кризиппа і той наклав на себе руки[69]. Як покарання Пелопс прирік генос Лабдакідів на вимирання. Повернувшись до Фів, Лай одружився з Іокастою, теж походженням з династії Кадма. Після цього успадкування трону стає відверто маячним.

Попереджений оракулом, що він не повинен мати потомства, бо в нього народиться син, який уб’є його й житиме зі своєю матір’ю, Лай підтримував з Іокастою содомські стосунки[70]: «Царю фіван-ський гарноволосий, — сказав йому оракул, — стережися засіяти жіночу борозну, незважаючи на богів. Якщо ти породиш сина, він уб’є тебе, і весь твій дім потоне в крові»[71]. Але одного вечора він не зміг більше терпіти, увійшов до дружини з «правильного боку» і висадив їй у лоно сина. Коли той народився, було присуджено відвезти його на гору Кіферон і залишити там, аби він умер[72]. Пастух, якому його передали, прив’язав немовля за п’ятку, щоб так підвісити. Та замість кинути його, він доручив дитину слузі коринфського царя Поліба, чия дружина Мерона була безплідна. Сина Лая назвали Едип через його розпухлу ногу, а виховували його як царського сина ті, кого він вважав своїми батьками, і які оголосили його спадкоємцем царського трону. Але в своєму тілі, сам того не знаючи, він зберігав сліди кульгавої династії Лабдакідів.

Ставши дорослим і почувши чутки про своє сумнівне походження, він вирішив податися в Дельфи до оракула, який підтвердив своє пророцтво. Едип захотів був тоді відвернути від себе прокляття. Він не повернувся до Коринфа, а вирушив у Фіви в ті самі часи, коли місто це потерпало від численних бід. На перехресті трьох доріг він перестрів Лая зі слугами, який саме прямував до Дельфів спитати в оракула, що то за лихо навалилося на його царство. Дорога була завузькою, щоб на ній могли розійтися двоє людей, і між ними спалахнула бійка[73]. Едип убив Лая та продовжив свій шлях до Фів, а один зі слуг, що залишився живим, приніс у місто звістку про смерть царя. На трон сів брат Іо-касти Креон з роду Кадма. Приречений правити в кривий спосіб, з різними відхиленнями й не маючи змоги передати владу своїм нащадкам[74], він теж був позначений кульгавою долею. Ставши царем на деякий час, він привселюдно пообіцяв ложе цариці тому, хто розв’яже загадку «субтильної діви»[75].

Напівлюдина і напівзвір, водночас чоловічої й жіночої статі, Сфінга[76] (або Сфінкс) охороняла вхід у місто, виспіваючи весь час пророцтва. Всякому, хто наближався до брами, вона пропонувала загадку, то була загадка про людське існування, а відтак про трагічний стан Едипа-героя, який уже вбив свого батька, сам не відаючи того: «Живе на землі хтось на двох, трьох, чотирьох ногах з неповторним голосом. Він єдиний змінює свою природу з-посеред тих, хто живуть на землі, в небі й у морі. Але коли він ходить, спираючись ще на одну ногу, тоді його тіло найслабше»[77].

«Ти говориш про людину, — відповів Едип, — коли він немовлям повзає по землі, вийшовши з лона матері, у нього чотири ноги. Коли ж він стає старим, то спирається на ціпок, третю ногу, а спина його гнеться під тягарем років»[78].

Сила Едипа знищила її, і Сфінга зникла в темряві[79], а Фіви змогли відродитися. Креон відмовився від трону та віддав Іокасту за героя, який не бажав і не любив царицю, але змушений був узяти її дружиною як дарунок, як винагороду від міста, яке завдяки йому звільнилося від ґніту пророчиці: «Сфінга й цариця, — пише Жан Боллак, — символізують місто, одна — в його розпаді, друга — в його розквіті»[80]. Разом із Іокастою Едип відновив єдність Фів. Не знаючи того, він здійснив кровозмішення після батьковбивства, а згодом замінив Лая в акті породження й продовження роду.

Ставши «тираном»[81], Едип правив як мудрець, визнаний володарем знань і абсолютним сувереном міста. Упродовж багатьох років він не знав, що жінка, з якою він зв’язав своє життя, була його матір’ю, а їхні четверо дітей (Етеокл, Полініка, Антигона, Ісмена) несли в собі печать кульгавого родоводу Лабдакідів. Хоча він і вбив свого батька, завдяки фізичному союзові з Іокастою[82] він «обробляв те саме поле, в яке був колись висіяний», а згодом «народив своїх дітей подружжям, аналогічним тому, з якого вийшов сам»[83]. Брат своїх синів і дочок, син і чоловік своєї матері, він поєднав батьковбивство з кровозмішенням, хоча вважав себе богорівним, найкращим із людей, найвищим з правителів. Навіть гірше, він порушив священне правило різниці поколінь, необхідне для суспільного ладу й для основоположних структур сім’ї. Едип був, отже, руйнівником сімейного ладу: «Призначення людини зобов’язує до порядку часу, — пише Жан-П’єр Вернан, — оскільки послідовна зміна віку в житті кожного індивіда має узгоджуватися з чередою наступних поколінь, дотримуватися її, щоб увійти з нею в гармонію під страхом повернення до хаосу»[84].

Порушивши закони різниці поколінь, Едип переступив і через сам принцип різниці як парадигми єдиного людського символічного закону, згідно з яким мають бути відокремлені одне від одного одиничне і множинне, аби не стерлися всі різниці, необхідні людському родові. Адже фактично через свій подвійний злочин — батьковбивство і кровозмішення, Едип був одночасно і водночас на чотирьох, двох і трьох ногах. Тому він заплутував суспільний, біологічний, політичний і сімейний лад. За висловом Рене Жирара, він був «убивцею різниці», а його злочини означали кінець усіх різниць[85]. Щоб повторно звільнити місто від цього злочинного сконання різниці, йому доведеться визнати свою провину, а потім самому стати pharmacos, огидним брудом[86].

У той час як Едип досяг вершини слави, на Фіви навалилася чума[87]. Тоді вирішили надіслати Креона в Дельфи до оракула. І божество сказало йому: «Лая було вбито, і він ясно закликає нас покарати вбивць, хоч би ким вони були»[88]. Прагнучи знайти винуватого, Едип сам узявся розслідувати справу. Він запідозрив Креона та наказав привести до себе провидця Тирезія — старого, сліпого й мало не безсмертного гермафродита, сучасника Кадма і хранителя пам’яті міста. Колись, побачивши спарювання двох змій, він убив одну з них і в ту ж мить перетворився на жінку. Згодом цей випадок повторився, і йому повернулася його чоловіча суть. Тому, за легендою, він був єдиною людиною, яка власним тілом відчула статеву різницю.

Як чоловік і жінка одночасно Тирезій знав таємницю, яка так цікавила богів і смертних: хто отримає більше насолоди в статевому акті — чоловік чи жінка? Коли його запитали про це Зевс і Гера, він насмілився стверджувати, що жінка отримує вдев’ятеро більше задоволення, ніж чоловік. За те, що він розкрив таємницю, яку так завзято оберігали, Гера покарала його сліпотою, але Зевс винагородив його, надавши йому дар пророцтва і сили жити протягом семи поколінь[89].

Тож, попри свою сліпоту, він бачив те, що цар іще не міг бачити. Він знав, що Лая вбив Едип — цар, що потопав у шані й щасливому бутті. І Тире-зій сказав йому, що винуватий буде покараний сліпотою, а згодом стане жебраком.

Поступово Едип розкриває правду за допомогою свідчень слуги Поліба[90] і пастуха. Перший приніс йому звістку про смерть царя Коринфа, якого він вважав своїм батьком, і це його заспокоїло. Але посланець одразу розповів йому, що колись узяв його в пастуха, який мав віднести хлопчика на гору Кіферон. Едип розпитав пастуха, і той зізнався, що батьком Едипа був Лай.