Розділ «4. Син-винуватець»

«Історія Гамлета, — пише Жан Старобінскі, — супроводжує Едипову парадигму неначе її власна тінь»[107]. Якщо «Едип» у Софокла є несвідоме, тобто символічна дієвість, що відривається від сюжету, то Шекспірів «Гамлет» — це пошматована совість, актор, персонаж, винний у тому, що він має несвідоме. Він є, отже, героєм християнським, цілком відмінним від грецької людини в своїх стосунках з божественним світом. Фройд не тільки хапає цього датського принца, що знову постав перед світом на світанні XVII ст., аби перетворити його на істеричного віденця, а й «гамлетизує» Едипа, щоб краще побудувати комплекс. Отже, Гамлет — це замаскований Едип або Едип відкинутий.

Так само, як Фройд не присвятив жодної праці п'єсі Софокла, він досліджував п'єсу Шекспіра лише для того, аби підтвердити свою Едипову модель. Обравши саме цю драму, Фройд хотів показати, що, «реагуючи на комплекс, Едип став Гамлетом, тобто невротиком, паралізованим сумнівами та докорами сумління»[108].

Можна гіпотетично припустити, що для аналізу цього персонажу й уведення його в комплекс Фройд несвідомо приводить у дію концепцію зміщення центру образу «я», яку він використовуватиме в іншому контексті. Так, на його думку, західному суб’єктові від середини XVI до початку ХХ ст. були заподіяні три нарцисичні травми: втрата влади над Всесвітом (Копернік), утрата божественного походження людини (Дарвін), утрата повноти себе (психоаналіз)[109].

Але, заглиблюючи свої пошуки натхнення в історію великих змін західного верховенства, шек-спірова драматургія, сучасниця правління Тюдорів, виводить на кін завихрення суб’єктивності, що вказує на повільний розклад традиційних уявлень про космос. Запозичений у 1600 р. з легенди північних країн, Гамлет Шекспіра є коперніківським типом, який іще не в змозі по-картезіанському сумніватися в підвалинах раціональної думки. Неспокійний і непрактичний, він не може залишатися принцом і не може стати королем, оскільки він навіть не впевнений в тому, чи треба «бути чи не бути».

У той час як політичні мислителі тієї епохи — від Макіавеллі до Бодена — глибоко замислюються над умовами існування монархічної влади, відокремленої від середньовічного космосу та Бога-Отця, Шекспір надає перевагу розповіді про неї, не протиставляючи розум тиранії чи логос хаосові. Фактично вся його драматургія спрямована на те, аби висмикнути на світло денне жорстокий та імпульсивний виворіт неможливої влади, приреченої на самогубство, на вбивство, на божевілля[110]: меланхолійної влади[111].

У створеному 1597 р. «Ричарді ІІ» Шекспір найкраще змальовує напад меланхолії, якого зазнає Гамлет трьома роками пізніше. Вкидаючи справжнього середньовічного короля[112] в реальність правління Тюдорів, він розбиває теорію двох тіл короля, виставляючи на позір через відому сцену повалення, надміру монарха без обмежень, однаково нездатного як правити, так і передати нащадкам символічну функцію влади.

«Бути чи не бути королем?» — таке запитання ставить собі Ричард перед лицем графа Нортумбер-лендського, якому Болінброк, майбутній Генрих IV, наказав примусити його офіційно зректися престолу й підписати відповідний акт. Вважаючи за краще зректися самому, король сам знімає з себе всі атрибути королівської влади, а потім дивиться на своє обличчя в дзеркалі. Він існує, отже, як суб’єкт лише ціною підкорення себе образові своєї відвойованої нарцисичної влади: «Зрікаюся мого священного сану [...]. Відмовляюся від усякої пишності та величі, полишаю мої замки, маєтки та прибутки [...]. Чому я не якийсь смішний сніговий король, виставлений на сонце Болінброка, щоб стати водою [...]? Я більший за короля, бо коли я був королем, лестунами мені були тільки мої піддані, а тепер, коли я сам підданий, то в мене лестуном король»[113].

Як трагедія суб’єктивності, «Гамлет» є продовженням цієї історичної драми. Приречений на те, що ніколи не буде королем, герой нового галілеївсь-кого століття дошукується своєї ідентичності. Чи може він відбутися, не позбавляючись своєї влади, наданої йому божественним правом? Ось у чому питання.

Переслідуваний привидом покійного короля, Гамлет нудиться в Датському королівстві не в змозі здійснити вчинок, якого воно від нього вимагає. Його мати Ґертруда, що вийшла за Клавдія — вбивцю і брата її чоловіка, дорікає синові за цю нескінченну жалобу та нездатність згодитися з нормальним переходом поколінь: «Ваш батько втратив свого батька, а ви — свого, й хоча жалоба звична справа протягом якогось часу, стає вона, якщо триватиме надміру, ознакою неупокореного духу та розуму дитячого»[114].

Як вірити тому, що каже привид, коли його бачать лише четверо людей?[115] Чи справді він є духом батька? Як знайти доказ прихованого злочину?[116] Такі запитання ставить принц, уже й без того змучений довгими пошуками своєї особистості. І його нерішучість бути стає ще сильнішою, коли привид вимагає від нього вчинити неможливе: вбити брата, що вдався до кровозмішення, і пощадити невірну дружину. Гамлет приймає виклик, але проклинає себе за те, що «йому належить поставити світ на місце»: «Час роздратувався (The time is out of joint). Хай буде проклятий труд народитися мені, щоб привести його до ладу»[117].

Дурна й пасивна жінка, Ґертруда оточила свого сина надмірною любов'ю, прагнучи вберегти його від будь-якого насилля, і через це доля його буде протилежною тій, про яку вона мріяла для нього: він винищить свою родину та своїх близьких, вкине своє королівство в хаос, навіть іще й не правивши. Втілення вічного гріху, Ґертруда ніколи не бажає бачити реальність. Тому вона й спонукає до забуття минулого та стирання теперішнього[118]. Вона не збагне навіть і значення своєї власної смерті. Цілковита протилежність Іокасти.

Колишній політичний радник покійного короля, батько Лаерта й Офелії, Полоній завжди слугував королю, але підкорився Клавдію, так ніколи й не побажавши збагнути, що влада запоганена кровозмішенням і злочином. Жінконенависник, як і його син, він забороняє дочці відповідати на кохання Гамлета, побоюючись того, що вона стане жінкою. Він умирає гротескно, ховаючись за завісою, крізь яку його проткнула рапіра Гамлета, що прийняв був його за Клавдія. Офелія є, отже, жертвою і свого батька, і свого дратівливого брата, нездатного при цьому на жодний бунт. У своєму божевіллі, що доведе її до втоплення, вона складає розпусні пісні, в яких висловлюється вся її чуттєвість як дівчини, змушеної відкидати свою сексуальність і жити в світі, позначеному гріхом і ницістю. Так само, як і Гамлет, змушений симулювати божевілля, аби відігнати від себе кохання, яке вона в ньому викликає, Офелія є жертвою сім’ї, яка забороняє своїм дітям дати волю їхнім бажанням і особистості.

Підступний, облудний, хтивий, хитрий Клав-дій є одним із захоплюючих персонажів трагедій Шекспіра, такий собі викривлений двійник Гамлета. Проте в той час, як принц залишається інтелектуалом, якого любить народ, але мучить сумління та який протиставляє будь-якій владі руйнівну критику влади, його дядько втілює від’ємний ідеал політики, якою англійці епохи Тюдорів живилися в своїй критиці Макіавеллі та італійського Відродження.

Клавдій теж має коперніківську натуру й обрав для себе за мету володіння світом — безмежну амбіцію, що набирає в нього форми поневолення предметом усіх його жадань — жінкою свого ж таки брата. Тверезий тиран, він без вагань говорить про свій власний злочин і сприймає своє опоганення: «О гріх мерзенний мій, смердить він аж до неба. На ньому найстаріше із проклять — це братовбивство!». Свідомий своєї вини, він знає свою слабкість і слабкість Ґертруди, яка віддає перевагу своєму синові: «Мати-королева живе лише його очима, а сам я — заслуга то чи біда — не знаю, так зв’язаний із нею життям і душею, що, як зоря ходить своїм лише колом, я з нею в усьому»[119].

У центрі цієї похмурої сімейної машинерії Гамлет роздирається між наказом привиду, який зажадав, щоб він «поговорив із матір’ю» і нічого «не замислював проти неї», і суперництвом з дядьком-убивцею, що забрав у нього трон, якого він не бажав. Тому він виплескує на матір хвилі своєї ненависті та докорів: «Нехай король пихатий знов вас до ліжка затягне, вщипне за щічку, мишкою назве, а ви за той нечистий поцілунок, за пестощі проклятих пальців, що шию гладитимуть вам, погодьтеся, щоб змусив думати він вас, що зовсім не безумний я, а просто до безтями хитрий [...]. Бо ж як прекрасній, мудрій королеві приховати від кота цього, цього упиря, жаби, таку велику тайну?»[120].

Винищення королівської родини розгортається низкою невдалих актів і оманних дій. Ґертруда випиває отруту, влиту в кубок її чоловіком для її сина. Потім Лаерт ранить Гамлета вістрям своєї рапіри, не знаючи, що воно було змочене Клавдієм в отруті. В ту мить, коли його самого вбиває Гамлет, він встигає збагнути підступність короля, проти якого принц обертає свою зброю, звинувачуючи його в тому, що він — єдина причина великого безладу в королівстві. Тут прибуває норвезький принц Фортинбрас[121], який заволодіває троном і віддає шану Гамлетові: «Йому лише бракувало нагоди показати справді королівські здібності».

Єдиним позитивним персонажем цієї трагедії меланхолічної влади є Гораціо, перший, хто побачив привид і хто одразу постає як вірний друг, хоробрий брат, свідок, але також і літописець, спадкоємець і депозитарій історії, яку він переживає. Тому він не має жодного іншого значення, окрім стану свідка слів принца та обставин, в яких відбувається драма: «Живи, жалкуючи, в гіркому цьому світі, — каже йому Гамлет, — щоб розказати, чим я був»[122].

Якщо Фройд прагне проникнути в загадку безсилля Гамлета, Ернест Джоунс[123] стверджуватиме, що розв’язав її, сфабрикувавши «едипізованого» Гамлета. Цей герой, напише він, відчував у дитинстві велику любов до матері і зміг перебороти свій комплекс. Але через Офелію він піддався дитячому тяжінню, яке вона завжди справляла на нього, і покохав її хворобливою любов’ю. Тому, коли він захотів був підкоритися привидові, він не зміг цього зробити, і тоді хтось інший (Клавдій) здійснив замість нього його Едипове бажання: спати з матір’ю й убити батька[124].

Ця знаменита інтерпретація, в якій комплекс використовується як психологічна догма, була схвалена Фройдом і його наступниками. Проте в ній не лише ігнорувався фактичний сенс драми, але вона ще й проходить повз основний її зміст. Адже питання, що його ставить Шекспір, полягає не в тому, щоб з'ясувати, чому Гамлет не спромагається вбити Клавдія, а в тому, щоб вивести на кін історію людини, яка не знає, чому вона неспроможна здійснити вчинок, який вона бажає здійснити. У цьому плані, як казав Патрис Шеро: «Є Гамлет для кожної епохи, і кожний Гамлет розповідає нам, зрештою, більше про цю епоху, ніж про себе самого»[125].