Розділ «8. Сім’я майбутнього»

Коли в 1965—1970 рр. геї та лесбіянки Каліфорнійського узбережжя забажали стати батьками, вони вигадали культуру сім’ї, яка була з багатьох точок зору лише продовженням моделі, що її вони заперечували, і яка вже переживала період змін. І саме тому, що ця культура несла в собі велике прагнення нормативності, вона була сприйнята як найбільша образа, завдана символічному ладові.

Упродовж кількох років таких експериментів було небагато, але з 1975 р. кількість їх почала зростати мірою того, як у межах руху за емансипацію темношкірих і «етнічних» меншин проявилася й посіла певне місце боротьба за ставлення до гомосексуалізму не як до злочину[284].

Не маючи змоги приховати від дітей біологічний порядок їхнього народження, батьки-гомосек-суалісти самим своїм існуванням спонукали до відкриття дискусії з питання походження. Однак, навіть попри те, що сім’я переживала період змін, вони порушували порядок продовження роду, який уже дві тисячі років спирався на принцип роз’єднувального логосу й статевої різниці. Адже інститут сім’ї не міг у цей період відхилитися від свого основоположного принципу: плотського спарювання чоловіка й жінки. У цьому плані створення так званої гомопарентальної[285] сім’ї могло відродити великий жах перед можливим стиранням статевої різниці, що виник, якщо пригадати, наприкінці ХІХ ст. у період занепаду старої батьківської влади. І хоча навіть численні етнологи, діючи в беззаперечному пориві великодушності, роками підносили на щит приклад кількох давніх зразків суспільства, де жінок одружували з жінками, а чоловіків — з чоловіками, це лише підсилювало страшне моральне засудження, яке тяжіло над такого типу стосунками.

Гомосексуалістів переслідували впродовж століть, ставилися до них як до парій, збоченців, називали їх «ураністами», содомітами, чоловікоподіб-ними жінками, гомофілами, педерастами або (коли йшлося про жінок) — лесбіянками, чортівками, перелюбками[286], але вони завжди могли створити сім’ю за умови, що відділять статеві стосунки, пов’язані з їхньою схильністю, від сексуальних актів, необхідних для продовження роду. Отже, гомосексуалізм подавався як прояв обов’язково «збоченого» бажання. Ось чому скандальний характер цього нового батьківства полягав не стільки в тому, що гомосексуаліст може мати дітей з особою іншої статі, а у відмові гомосексуалістів підкоритися нормам природного дітонародження. Ненормальним вважалося те, що чоловік не хоче плотських стосунків з жінкою для народження дитини, а жінка хоче від чоловіка тільки його сімені, щоб народити дитину[287]. Адже геї та лесбіянки як новий тип батьків не намагалися поставити під сумнів дві основні заборони законів батьківства: заборону кровозмішення та заборону порушення поколінь.

Фройд ніколи не замовчував роль іудео-хри-стиянської традиції в довгій історії фізичних і моральних гонінь, яким упродовж століть піддавали тих, кого звинувачували в порушенні законів сім’ї. Він часто підкреслював, що великими творцями були саме гомосексуалісти, і завжди нагадував про терпимість античного світу до педерастії, забуваючи навіть, що греки засуджували любов до хлопчиків і вважали її небезпечною для поліса[288].

У жодному разі він не відносив гомосексуалізм до «пороків» чи «аномалій» і вважав, що будь-який суб’єкт може пристати на цей вибір з огляду на універсальний характер психічної бісексуально-сті. Він ніколи не відмовлявся від ідеї природної чи біологічної схильності й, навіть якщо він часто змінював думку з цього питання, він залишився впевненим, що виховання жінками або самотньою жінкою сприяє гомосексуалізмові.

Фройд не відносив, отже, гомосексуалізм як такий до категорії викривлених статевих пороків (зоофілія, фетишизм, копрофілія, ексгібіціонізм тощо) і вирізняв збочення — психічну структуру, спільну для обох статей — від викривлених статевих стосунків, до яких вдаються, головно, чоловіки й подеколи жінки, незалежно від того, чи є такі стосунки гомосексуальними. Як суб’єкт трагічний фройдівський гомосексуаліст утілює такий собі сублімований ідеал цивілізації: «Гомосексуалізм, — писав він у 1935 р., — не є, звісно, якоюсь перевагою, але в ньому немає жодного такого, чого б треба було соромитися, це — не порок і не падіння, і його не можна назвати хворобою; ми дивимося на нього як на варіацію статевої функції, викликану зупинкою статевого розвитку. Чимало вельмишановних особистостей як у давні, так і за новітніх часів були гомосексуалістами, і ми бачимо з-поміж них декого з найвидатніших людей (Платон, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі та ін.). Великою несправедливістю є переслідування гомосексуалізму як злочину, крім того, це жорстоко. Якщо ви мені не вірите, прочитайте книгу Гевлока Елліса»[289]. Фройд додає також, що марно намагатися зробити з гомосексуаліста гетеросексуала.

Зі свого боку, сексологія створила особливу термінологію для ієрархічної класифікації сексуальної поведінки «з відхиленнями», яку відносили або до спадкових захворювань, або до злочинів і правопорушень.

Захищаючи ці теорії, багато вчених почали виступати проти репресивних законів, як про це свідчать акції, що їх проводив Маґнус Гіршфельд[290]стосовно «проміжної статі», Гевлок Елліс стосовно природного «природженого» характеру гомосексуалізму, ганноверський юрист Карл Генрих Ульрихс, який видав під псевдонімом Нума Нумантіус низку праць з популяризації терміна «уранізм»[291], стверджуючи, що сексуальна інверсія — це спадкова аномалія, близька до бісексуальності, яка утворює «жіночу душу в чоловічому тілі». Слідом за ним Карл Вестфаль підтримав теорію уродженого гомосексуалізму, сформулювавши ідею «третьої статі». У 1898—1908 рр. вийшли друком тисячі публікацій про гомосексуалізм[292].

Прихильники психіатричного підходу в ХХ ст. завжди визначали гомосексуалізм як сексуальну інверсію, тобто як психічну, розумову чи конституційну аномалію і й у будь-якому разі як вираження порушення ідентичності чи особистості, яке може доходити до психозу і часто веде до самогубства.

Лише в 1970-х рр., коли вийшли друком праці істориків Мішеля Фуко і Джона Восуела та набрав сили рух за сексуальне визволення, до гомосексуалізму почали ставитися вже не як до хвороби, а як до самостійного виду статевих стосунків, між іншим, із характерною для нього різноманітністю. У вжиток увійшло поняття різних видів гомосексуалізму, щоб зазначити, що це не якась непорушна структура, а лише одна з форм людської сексуальності.

У 1974 р. під тиском руху геїв та лесбіянок Американська психіатрична асоціація (АРА) провела референдум і вирішила вилучити гомосексуалізм зі списку душевних хвороб, перейменованих принагідно у «розумові розлади» в «Довіднику з діагностики та статистики розумових порушень» (DSM). Цей факт такої неймовірної зміни класифікації спричинився до одного з найбільших скандалів у історії психіатрії. Він свідчив, зокрема, про справедливість нарікань, що вже багато років лунали на адресу науки, яка поступово перетворювалася на незамінного прислужника фармацевтичних фірм. Нездатна запропонувати наукове визначення природи гомосексуалізму, американська психіатрична спільнота насправді демагогічно відступила під тиском громадської думки, організувавши голосування з проблеми, яка — і це зрозуміло кожному — не належить до питань, що вони можуть розв’язуватися волевиявленням виборців.

Тринадцять років по тому, в 1987 р., без жодної теоретичної дискусії Американська психіатрична асоціація викреслила слово «збочення» зі світової психіатричної термінології, замінивши його на кумедний термін «парафілія», який дозволяє розчинити саме поняття гомосексуалізму[293].

Щодо учнів і спадкоємців Фройда, то вони виявили надзвичайну нетерпимість до гомосексуалізму. З грудня 1921 р. і протягом місяця це питання було причиною розколу між членами Керівного комітету Фройдівського інтернаціоналу (ІРА). За підтримки Карла Абрагама берлінці відмовилися надати гомосексуалістам право опановувати професію психоаналітика. Проте Отто Ранк дістав підтримку Фройда: «Ми не можемо відкидати таких людей без якоїсь іншої поважної причини, щоб їх переслідували за законом». Він нагадав, що існують різні типи гомосексуалізму й що треба розбиратися в кожному випадку окремо. Зі свого боку, Ернест Джоунс став на захист берлінців і заявив, що в очах світу гомосексуалізм є «відразливим злочином: якщо б хтось із наших членів скоїв його, то це призвело б до нашої серйозної дискредитації»[294].

Упродовж понад п’ятдесяти років під зростаючим впливом північноамериканських товариств психоаналітиків ІРА підсилював свій репресивний арсенал, зміцнюючи позиції психіатричної нозографії (опису хвороб). До того ж горезвісну роль у викривленні ідей свого батька відіграла Анна Фройд. Проте в колах психоаналітиків її саму запідозрили в «злочинному» зв’язку з її подругою Дороті Берлінгем. Вона виступала проти допущення гомосексуалістів до статусу викладача, методиста й водночас обстоювала ідею, яка суперечила клінічній практиці, згідно з якою вдале лікування повинне привести гомосексуаліста на шлях гетеросексуалізму.

Щодо представників кляйнівської течії, то вони вважали, що гомосексуалізм пояснюється або «ідентифікацією з садівським пенісом», або «шизоїдним розладом особистості, що супроводжується чи не супроводжується проявом захисту від надмірної параної». Жоден із «кляйнівців» ніколи не здіймав свій голос, аби покритикувати дискримінацію, жертвами якої були гомосексуалісти. В подальшому «посткляйнівці» розглядали гомосексуалізм як розлад, що має природу borderline[295], прирівнюючи його до психічного розладу, близького до психозу.

Якщо не врахувати двох десятків винятків, серед яких були каліфорнійський практик Роберт Столлер, фахівець із транссексуалізму, і новозеландська клініцистка Джойс Мак-Дуґелл, член Паризького психоаналітичного товариства (SPP), провідні діячі ІРА впродовж десятиліть були творцями того, що можна вважати за безчестя психоаналізу[296].

У 1975 р. на позицію психіатрів встала Американська асоціація психологів. Її представники радили всім фахівцям з лікування душевних хвороб відмовитися від своїх гомофобних упереджень і провести на місцях опитування гомопарентальних сімей. Потерпаючи від спрямованого проти них остракізму, геї та лесбіянки ввійшли, отже, у пекельне коло експертиз і контрекспертиз. Вони хотіли «довести», що є добрими батьками, а їхні діти — всиновлені, народжені в штучний спосіб або такі, що походять з «перетасованих» сімей, — почуваються так саме добре, як і діти, що виховуються в так званих гетеросексуальних родинах.

Щоб показати абсурдність цієї позиції, може, варто нагадати за допомогою кількох клінічних випадків, яким було звичайне життя деяких із цих «ге-теросексуальних» сімей першої половини століття, діти яких, коли дорослішали, опинялися через двадцять років на кушетці психоаналітиків[297]. Як розповідає Леопольд Шенґольд, більшість із них зазнали в дитинстві чи в підлітковому віці жахливого психічного чи фізичного насильства: «Батько бив нас так сильно, що ламав кістки». «Моя мати підсипала пральний порошок у вівсяні пластівці моєму розумово відсталому братові». «Моя мати залишала двері своєї спальні відчиненими, коли приводила додому чоловіків, щоб показати, що спить із ними». «Мій вітчим мився разом зі мною та примушував ссати його аж до еяколяції, а коли я розказав про це матері, вона дала мені ляпасу й обізвала брехуном»[298].