Розділ «6. Жінки мають стать»

До цієї констатації смертоносної інверсії поколінь і запрограмованої загибелі сім’ї Адорно додавав ще жахливішу констатацію приходу «десек-суалізованої сексуальності», яка базується вже не на бажанні, коханні чи сублімації, а на суто фізіологічній діяльності з задоволення потреб: своєрідна пуританська та гігієнічна порнографія. Він стверджував, що завтрашнє людство мучитиметься принциповим сумнівом щодо своєї можливості відтворення. «Є великий ризик того, що людство несвідомо проектуватиме своє бажання вижити на химеру зовсім невідомих речей», химеру, схожу на смерть і таку, що позначає «занепад системи, якій уже, очевидно, не потрібні її члени»[232].

Поза сумнівом, Адорно помилявся, вважаючи, що людство колись більше не захоче розмножуватися. У кожному разі, після Другої світової війни рівень народжуваності стрімко піднявся вгору в більшості європейських країн, звільнених від нацистського насильства. І впродовж двох десятиліть сім'я залишалася базовим осередком суспільства, яке шляхом демографічної експансії прагнуло відвернути небезпеку жахів минулого.

У Франції, зокрема, де сім’ю пестували, підтримували, славили, вона стала головним питанням політики, завдяки якій нація забезпечувала своїм членам небачений в історії людства розвиток і захист[233]. Усе відбувалося так, ніби в той самий час, коли жінки почали повільно прокидатися від тривалого сну свого закріпачення, виникла загроза того, що сім’я знищить сама себе зсередини, якщо буде плекати цілі, які суперечать розквітові нової ідентичності жінки. Тож потрібно було по-новому подивитися на сім’ю, зміцнити її, планувати, обла-штовувати, щоб вона не зруйнувалася. З цією метою держава почала брати на себе ослаблені функції батька й матері. Заклади виховного, соціального, медичного та культурного призначення організовували приватне життя кожного, щоб зробити з сім’ї нормативний осередок громадянської та демократичної особистості.

З цієї точки зору Адорно не помилився ні щодо приходу десексуалізованої сексуальності — яка призведе до теперішнього культу порнографії, — ні щодо перспективи можливої відмови жінок передавати життя. Адже впродовж усього процесу переоцінки інституту сім’ї, який тривав аж до 1960 р., очевидно, поглиблювалася в незворотному напрямку, принаймні на Заході, прірва між бажанням бути жінкою і бажанням материнства, між бажанням насолоди і обов’язком народжувати дітей.

Інакше кажучи, що більше зменшувалося почуття сексуальної фрустрації, що більше узаконювалося розлучення, то більше афективна нуклеарна сім’я зводилася до «шлюбної діади»[234], яка весь час змінює свій склад. Склалася думка, що сімейний осередок, що й так уже руйнувався, потроху згасне, оскільки його відкидають через його репресивну силу: «Сім’ї, я вас ненавиджу! Замкнені домівки, зачинені двері, володіння, що заздрять щастю». Це судження, взяте з «Земного поживку»[235], прислужилося як емблема для революції звичаїв, в якій подеколи прагнули, а подеколи боялися смерті сім’ї.