Розділ «6. Жінки мають стать»

Іда виявилася жертвою цієї складної інтриги, і в неї з’явилися численні хворобливі симптоми: конвульсії, мігрені, нав’язливий кашель, утрата голосу, депресія, пориви до самогубства. Вона навідалася до Фройда, який свого часу лікував її батька від сифілісу. Лікування тривало одинадцять тижнів і завершилося тим, що пацієнтка раптом пішла.

Відкинувши інсинуації Філіпа Бауера, Фройд почав прямо говорити з Ідою про питання сексуальності, яке на той час було головним у його дослідженнях. Розтлумачуючи два сни, він пояснив дівчині, що в дитинстві вона займалася мастурбацією, що вона несвідомо бажала свого звабника, а він став замінником батька, до якого вона відчувала інцестний потяг. Фройд викладав, отже, «правду», що була неприйнятною для його пацієнтки. Йому знадобиться понад двадцять років, щоб визнати свою помилку, хоча він і не зрозумів, що істерію Іди можна було розглядати інакше, ніж як марний бунт проти батьків. Він не лише захищав дві ненависні фігури батьків, а ще й не визнавав спільництва жінок, які зробили з дівчинки жертву удаваної нормальності сімейного ладу, проти якого невдовзі повстануть інші жінки[221].

Перша світова війна точилася під знаком великої агонії центральних імперій, що ніяк не могли позбутися решток патріархального феодалізму, який усе ще не міг сконати. Війна націй з націями, вона стала бойнею для синів, батьків і братів. Жінки бачили її здаля, часто крізь призму листів, які надходили з фронту й, безперечно, не могли відобразити ані жаху траншейного життя, ані миті, коли життя зухвало переривалося випадковим снарядом. Матері, дочки, сестри навчилися обходитися без чоловіків, забираючи їх разом з їхніми стражданнями з госпіталю або відвозячи їхні останки на цвинтар. Змушені працювати, щоб вижити, вони звільнилися від найпринизливіших ознак чоловічого панування, які забороняли їм прилучатися до життя міста. Живучи самі серед собі подібних, вони народили тоді дітей майбутнього покоління, які знали свого батька тільки якусь мить і зазвичай дізнавалися про нього зі сліз матері, що вдягала траур.

Через двадцять років війна знову прийде до них.

Друга світова війна втягнула в битву жінок. Цього разу вони вже не обмежувалися тим, що дивилися, як гинуть їхні чоловіки, або заміняли їх у тилу. У партизанських загонах і в лавах регулярної армії, пасивні чи мовчазні, вони воювали пером, зброєю чи мовчанкою удаваної покори. Так вони продемонстрували рішучість, яка доти була набутком чоловіків. Принаймні так вважалося.

Та війна далеко не обмежувалася боями з гарматами й багнетами, а стала спробою знищення людського роду. Адже нападаючи на єврея в його сутності в ім’я виникнення обраної раси, прикрашеної блискучими емблемами маскарадних вождів, нацизм прагнув знищити не ворога чи солдата, не вождя чи націю, не батька, сина чи брата, а все людство в цілому, яке він називав недолюдством: жінок і чоловіків, старих і дітей, цивільне населення, інвалідів, хворих, божевільних, не таких, як усі, «інших».

Це прагнення знищувати супроводжувалося бажанням сфабрикувати «арійську» структуру сім’ї, ототожнювану з ідеалом раси, начебто очищеної від будь-яких плям[222]. Прагнучи регенерування зі свого боку, вішистський режим реставрував цінності патерналоцентристської мужності, заснованої на найархаїчніших символах контрреволюційної Франції. «Праця, сім’я, вітчизна» — таким було гасло, що дозволило «Національній революції» проводити політику збільшення народжуваності, яка заохочувала доносити на «вбивць невинних»[223], і водночас реалізовувати програму прихильників євгеніки через виступи Алексиса Кареля[224], що пропонував поліпшити якість людського роду шляхом виміру його потенціалу або виключення «дефективних дітей». У 1943 р., у той час, як рух «Школа батьків» поширював нові виховні теорії на основі психоаналізу, після короткого судового процесу за аборт було страчено на гільйотині Марі-Луїзу Жиро.

У всіх кінцях світу, від Освенцима до Хіроси-ми, війна розгорталася під знаком діалектики приналежності й виключення, і жінки відчули її як наближення нового світу, який спонукав їх брати у власні руки майбутнє свого стану: «Про те, що не однаково, ким бути, євреєм чи арійцем, я тепер уже знала, — напише Симона де Бовуар у 1944 р., — але я не помічала, що існує жіночий стан. Раптом я почала зустрічати велику кількість жінок, яким було вже за сорок і які, зважаючи на різноманітність своїх можливостей та якостей, усі пережили однакове становище: вони існували як «відносні істоти»[225].

Коли Симона де Бовуар видала в червні 1949 р. свою працю «Друга стать», вона не знала, що ця книга, зробивши довгий обхід Північноамериканським континентом, започаткує новий спосіб ставити питання про різницю статей. Вона була настільки несвідома цього, що тільки в 1968 р. відкриє для себе цей фемінізм роду й статі, що його великою натхненницею вона стала завдяки тій вступній книзі[226].

Уперше в історії, та ще в той час, коли жінки у Франції щойно домоглися права голосу, жінка — письменник і філософ прокладала зв’язок між різними теоріями жіночої сексуальності, породженими з перегляду доктрини Фройда та боротьбою за емансипацію. Бовуар і дійсно цитувала основні праці з психоаналізу. Але поза тим її книга була також і величезним критичним коментарем до всіх теорій сексуальності, які були вироблені чоловіками з метою увічнити своє панування над тілом жінок.

Одразу по виході книги «Друга стать» здійнявся великий галас. Не через її зміст, позначений неабиякою ерудицією, а тому, що вона була написана жінкою і ставила догори ногами погляд людства на секс і тіло жінок. Жінка розповідала чоловікам і жінкам про таємницю жіночої сексуальності, яка коштувала покарання Тирезію. Бовуар досліджувала сексуальність жінок у всіх її формах, ураховуючи не лише біологічну, соціальну та психічну реальність статевої діяльності, але також і міфи, якими створювалася різниця, до яких вона додавала певний підхід до приватного життя. Як і Фройдові, на якого було спрямовано безліч образ, коли він насмілився заявити про дитячу сексуальність, їй довелося випробувати на собі вибух ненависті: «фригідна», «німфоманка», «лесбіянка» — кричали їй. Франсуа Мо-ріак написав навіть співробітникові видавництва «Temps modernes»: «Від вашої хазяйки я все тепер знаю про піхву»[227].

Не надто цитуючи Мелані Кляйн і не розуміючи до кінця внутрішню суперечку між нащадками Фройда, Бовуар дорікала психоаналітикам за те, що вони калькували жіночу долю з ледь-ледь зміненої долі чоловіків. Вона стверджувала існування другої статі: «Жінкою не народжуються, а стають»[228]. У ній чітко висловлюється діалектика буття і суб'єктивності, яку феноменологія Гуссерля й згодом Гайдеґґера піднесла до її апогею. Так само, як для Сартра антисемітизм не був єврейською проблемою, Бовуар жіноче питання було справою не лише жінок, а й суспільства чоловіків, єдиного, на її думку, винного в цілковитому їхньому підкоренні чоловічим ідеалам. Цією своєю фразою вона, власне, давала відповідь на знаменитий вислів Фройда, запозичений ним у Наполеона. Доля, пише вона, — це, по суті, не анатомія, позаяк стать жінок — це справа політична...

То правда, що Бовуар вирізняла жіночу сексуальність, як це робить, приміром, американська культуралістична школа від Рут Бенедикт до Мар-ґарет Мід: кожна культура має свій психологічний тип, кожна група — свою ідентичність, кожна меншина — свою модель (pattern). Отже, всяке суспільство є лише сумою своїх різних спільнот: дітей, євреїв, жінок, темношкірих тощо.

Однак вона надавала екзистенціального характеру цій різниці: жіноче, на її погляд, залишається вічним становленням, яке не вкорінюється ні в соціальне, ні в несвідоме, ні в біологічне, а будується в діалектичний спосіб у пережитому суб’єкта, в його свідомості. Жінка — це Інше, інше, ніж чоловік, відчужене в образі, що його чоловіче суспільство відбиває їй самій. У цьому плані Бовуар заперечувала наявність фройдівського несвідомого. Вона не лише вважала його біологічною інстанцією, яка стримує свободу людини, але й надавала йому універсального значення, яке, на її думку, виключає різницю жінок.

«Друга стать» не відкидала поняття ідентифікуючої побудови і поняття символічної структури. Але вона розміщала побудову жіночої ідентичності в культурі, а не в природі, йдучи аж до заперечення важливості біологічної різниці статей. Відповідно вона мислила цю побудову залежно від чистого зв’язку відмінності.

У той час Бовуар брала до уваги також і питання про дуальність природи й культури, що його поставив Клод Леві-Стросс у праці «Елементарні структури спорідненості», яку було опубліковано тоді ж і щодо якої вона виступила з похвальним коментарем. Застосовуючи структуральний метод, Леві-Стросс по-новому висвітлював питання універсальності заборони інцесту, яке так сильно розділило англійських і американських етнологів після опублікування Фройдом у 1912 р. його «Тотема й табу». Він показував, що цією забороною здійснювався перехід від природи до культури, залишаючи за природою її формальний характер, а за культурою — її норми в межах явищ, які не залежать від неї перш за все[229].

Виступаючи як теоретик екзистенщального пережитого жшок і жіночості, Бовуар використову-вала також свої спогади та власний любовний досвід. Так, вона писала «Другу стать» у час, коли для неї самої починалося нове сексуальне життя в її зв’язку з Нельсоном Олґреном. До речі, цей чоловік відіграв визначальну роль у становленні її думки. Він не лише познайомив її з американською літературою, зокрема з життям чорношкірих жшок, але й змусив її відчути страждання пристрасті, сексу та кохання.

«Для жшки, — казала Бовуар, — кохання є ці-лковитим шдкоренням господареві»[230]. Тож ця незалежна жшка описувала ситуації, які були, як видається, щлковито чужими для неї самої. Вона писала про відчуження жшок від чоловічого патріархального ладу, від біологічного ладу, хоча сама вільно обирала свою долю. Як відомо, Бовуар жодного разу не відмовилася від свого кохання до Сартра — її вчителя філософії, для якого вона була водночас матір’ю, сестрою й подругою, і вона не захотіла побратися з чоловіком, якого бажала, але чиї літературні успіхи зовсім не ідеалізувала.

У своєму житті, як і в книзт Бовуар відділяла жіночість від материнства, плотський акт від запліднення, бажання від розмноження. Далека від того, щоб зводити жшок до їхнього становища матерів, вона навіть вщкидала тезу про те, що материнство — це щось інше, ніж тягар, пов’язаний з незадоволенням. Ця ідея була новою, вибухонебезпечною, скандальною.

Бовуар була не єдиною, хто по-новому дивився на становище жінок після війни масового знищення. У чудових сторінках, написаних у вигнанні, Теодор Адорно підкреслював, як сильно нацизм змінив стосунки між поколіннями та між чоловіками й жінками та якого провалу зазнала комуністична система в своїх спробах зруйнувати суспільство. Але він критикував також — і виявився в цьому пророком — ту небезпеку руйнації, що нависла над сімейним життям у ринковому, глобалізованому й анонімному суспільстві: «Зв’язок з батьками починає, на жаль, стиратися. Через їхню економічну неспроможність їх можна вже більше не боятися. Колись ми повставали проти їхнього наполегливого підкреслювання принципу реальності та проти їхнього прозаїзму, який завжди хутко й бурхливо виявляє себе, якщо дитина не хоче відмовлятися від своїх бажань [...]. Але в наші дні починається регресія, в кінці якої вже не буде едипового комплексу, хоча вбивство батька й залишиться. Адже винищення старих людей належало до символічних злочинів, скоєних нацистами. За таких обставин встановлюється запізніла й твереза спільницька близькість з батьками — на кшталт тієї, що зв’язує між собою засуджених, — яку порушує тільки страх того, що, коли свого часу ми будемо зведені до безсилля, не зможемо вже піклуватися про них [...]. Насилля, жертвами якого вони стають, змушує забути насилля, яке чинили вони самі [...]. Смерть сім’ї паралізує потуги опору, що вона їх збуджувала. Колективістський лад, підйом якого ми спостерігаємо, є лише карикатурою на безкласове суспільство: ліквідація буржуазної особистості, яку він здійснює, це також і ліквідація утопії, яку живила материнська любов»[231].