Розділ V. Уміння жити (мудрість і обережність)

«Він раніше за всіх зрозумів, що це життя — війна; він не дозволяв собі жодної поблажливості щодо себе, не марнував час на ремствування й бідкання про себе та інших і кинувся в бій з першого ж дня. У нього є розум та інстинкт: він правильно міркує, часто він не міркує, але все ж таки не помиляється. [...] Він бореться за своє власне життя, і проте він друг для всіх. Він «знає», кого треба підкупити, кого слід уникати, кого можна улестити, кому потрібно опиратися. Попри все це (і саме за цю його якість ще й досі пам’ять про нього настільки близька і дорога мені), він не став циніком. Я завжди бачив і ще й зараз бачу в ньому рідкісний приклад сильної й м’якої людини, на якій тупиться зброя ночі»15.

Альберто — ні герой і ні святий. Це — умілець життя, який не перебирає засобів, щоб продовжувати жити як людина. Він — протилежність споглядача. Якщо треба було б визначити його філософське батьківство, то, безперечно, слід шукати його з боку радше Макіавеллі, ніж Сократа. Він міг розуміти рішучість Макіавеллі у відокремленні одна від одної мудрості й поміркованості. А порада, що її дав флорентієць королю, віддатися, якщо заманеться, на волю своїх пороків, коли вже від цього має залежати його спасіння, мабуть, не шокувала б його. Від спасіння короля залежить спасіння його підданих, так само як від його спасіння могло залежати в Освенцімі життя багатьох в’язнів.

Живучи в найекстремальніших умовах, швидко розумієш, що спокій не має ціни, а обережність вимагає пожертвувати заради нього всім і надто красивими почуттями. Цілком прагматичний урок Макіавеллі, хоча він і не заглушає опортунізм, допускає все ж таки непорушну точку, яка зменшує його цинізм, таку непорушну точку, що діє на кшталт справжнього категоричного імперативу для тих, хто хоче поводитися розумно: бажання миру. Саме це бажання обумовлює баланс моральних суджень і запобігає догматизмові моралістів.

«Адже, — читаємо ми в «Монарху», — якщо добре розміркувати, та якість, що видасться нам доброчесністю, може прискорити погибель того, хто її втілює; а та, що буде схожа на порок, забезпечить, якщо її дотримуватися, безпеку й добробут»16.

Мірою макіавеллівської мудрості можна виміряти частку фанатизму, на який наражають стільки доктрин, що ставлять за мету вивести гарне життя з непохитної аксіоми про краще для всіх.

Спішити жити

Що значить, отже, бути мудрим, коли людина нещасна і їй постійно загрожує гірше? Нічого такого, що його можна було б приписати раз і назавжди, відповів би Прімо Леві: це значить уперто намагатися «дійти до весни», коли настала зима; уникати метлятися між крайнощами песимізму і оптимізму; «вважати себе щасливим від того, що немає вітру», коли йде дощ; казати собі, що, попри все, тобі щастить, і, нарешті, «думати, що якщо захочеш, то можна завжди піти й лягти на огорожу під струмом або кинутися на рейки під поїзд. І тоді дощу вже не буде»17.

Для тих представників звичайного людства, яким не поталанило пізнати вчення Сенеки чи Будди, мудрість завжди полягає в тому, щоб спочатку опиратися ідеї абсолютного нещастя, погоджуючись при цьому з перспективою розлучення з життям. Це — мудрість без блиску, яка, хоча вона аж ніяк не спонукає до байдужості чи бездушності, зможе надати цінності щоденним звичкам, «тисячам дрібниць, які належать нам і які є навіть у най-останнішого з жебраків: носової хустинки, старого листа, фотографії дорогої людини»18.

Було б і справді безумством абстрагуватися з якимось аскетизмом від цих дрібниць в обстановку, де якраз хтось і затявся відірвати вас од самого себе. Це, нарешті, мудрість агностична, тому що їй немає справи до пізнання й знання:

«Наша мудрість, — пише Прімо Леві, — полягала в тому, щоб не намагатися зрозуміти, не думати про майбутнє, не мучити себе питанням про те, коли і як все це скінчиться: не ставити запитань будь кому і не ставити їх собі»19.

Тільки жити, жити гідно.

В’язень, що його болісне мистецтво жити описує Леві, міг не розмірковувати, усупереч тому, чого філософ чекає зазвичай від мудреця. Причина цього проста, як нещастя: він рідко бував у такому становищі, щоб мати змогу справді вибирати або розраховувати, щоб отримати краще. Якщо, звісно, він не обрав самогубство як найвище благо.

Аристотель каже це всім тим, хто наштовхнувся на нелюдське:

«Ніхто не розмірковує про речі, які не можуть бути іншими, ніж вони є, про речі, в яких немає якоїсь користі, а користь ця — благо, що досягається дією»20.

Звідки ж береться в такому разі мудрість в’язня таборів, останнім мотивом якого залишається факт життя? З тієї якості, що неї, як видається, не навчаються як такій, і яка, за Аристотелем, полягає в тому, аби робити те, «що маєш робити, для того, для чого маєш це робити, щодо того, для кого маєш робити, заради належної мети й належним способом»21.

Такою виглядає, отже, формула обережності («phronésis»), що вимагає більше досвіду, ніж науки, більше випробування від особливих ситуацій, ніж обернення на прихильника універсальних істин. Це та обережність, яка стосується частки людських справ, а не необхідного, яке має цінність тільки для богів. Це та обережність, стосовно якої Аристотель підкреслює, що вона міняється залежно від особи й обставин.

Сила обережної людини знаходиться на антиподах тієї сили, про яку згадував Платон, говорячи про мудреця, душа якого явно обрала долю ще до його народження. Вона спирається на непевність, притаманну світові людей, на талан, що супроводжує час, і на бажання, яке вміє заволодіти цим таланом.

Під цим кутом зору вона обіцяє спасіння людям доброї волі, незалежно від того, чи вони перебувають в стані лиха, зубожіння або просто борються з турботами повсякдення.

«Ми, — пише П’єр Обенк, — є не тим, чим ми обираємо бути раз і назавжди, а є тим, що ми обираємо робити в кожну мить»22.

Чи значить це, що екстремальний досвід приводить нас до думки, що жити — завжди легше, ніж про це кажуть філософи? Чи треба зробити такий висновок, що не існує кращої етики, ніж та, що передає життя під опіку імпровізації, ніж та, що надає перевагу стихійності перед виваженістю?