Розділ «Мудрість і мудрий»

«Роздуми про мудрість» Ж.-М.Беньє є книгою парадоксальною й у доброму розумінні цього слова, як то притаманно багатьом постмодерніським текстам, провокативною. У звичному для більшості з нас значенні такі слова, як «мудрість», «мудрий», «мудрець», є чимось заздалегідь і безсумнівно позитивним, тим, що варто мати, або тим, яким чи ким бажано було б бути. Це й не дивно, оскільки таке ставлення до мудрості відповідає вітчизняній, слов’янсько-православній духовній спадщині. У словнику В.Даля подано таке визначення: мудрий — це той, хто спирається на добро та істину; праведний, який поєднує в собі добро і правду, у вищій мірі розумний і доброчинний. Відповідно мудрість визначається як властивість мудрого, як премудрість — поєднання істини і блага, вища правда, злиття любові та істини, вищого стану розумової та моральної досконалості.1

Таке ставлення до мудрості та мудрого органічно випливає з античної та біблійної, так само як і з індійської, китайської та будь-якої іншої традицій. Адже давні греки схилялися перед мудрістю — «софосом». Гомер в «Іліаді» пов’язує її з образом богині мудрості Афіни Паллади. З глибокою повагою елліни наступних століть ставилися до своїх мудреців, у сімку яких входили такі відомі особистості, як Фалес Мілетський (якого вважають тим, хто започаткував давньогрецьку філософію) і великий соціально-політичний реформатор Солон, який проклав шляхи до утвердження згодом в Афінах демократичного ладу. До речі, з-поміж грецьких мудреців часто згадувалося й ім’я нашого «співвітчизника», приятеля Солона, скіфського царевича Анахарсіса.

Для відтінення особливої вагомості поняття «мудрість» було створено слово «філософія». Воно було вперше використано Піфагором, якого також називали мудрецем, а він заперечував це, кажучи, що мудрим може бути тільки Бог, а він лише такий, що любить мудрість («філософ») і прагне до неї. Про мудрість, зокрема життєву та практичну, писали античні філософи наступних століть, наприклад Геракліт, Демокріт і Аристотель, а Платон осмислював Софію-«софос» як «Божу премудрість» та осереддя абсолютних ідей.

Ще більшої уваги поняттям «мудрість» і «мудрець» приділяли філософи елліністично-римської доби епікурейці та стоїки, яких М.-Ж.Беньє неодноразово згадує у своїй книзі. Для них, зокрема для грека Епікура та римлянина Сенеки, як і для представників започаткованої Пірроном Елідським скептичної школи, мудрість полягала в самоконтролі, спокої та гармонії з людьми й навколишнім світом, хоча щодо того, як саме досягти такого стану й перебувати в ньому, думки представників цих трьох провідних філософських шкіл III ст. до н.е. — II ст. н.е. істотно відрізнялися. Подібний стан, хіба що з більшою зосередженістю на містично-медитативній практиці, спостерігався і в Шдп, і не лише в буддистів, що їх часто згадує французький філософ, а йу послідовників індуїських даршан (філософських учень)— веданти, санкхьї, йоги тощо.

З інтенціями давньоіндійських учень співста-вимі світоглядні настанови китайських даосів (які згодом багато що сприйняли від буддизму, тоді як той, поширюючись у Китаї, а звідти в Кореї та Японії, набув певного даоського забарвлення). Водночас конфуціанство з його громадянським пафосом та ідеалом «досконаломудрого мужа» виразно пасує до стоїцизму, який проголошував необхідність служіння людини суспільству й усьому цілокупному Космосу відповідно до усвідомлення нею свого покликання та місця у світі. Саме це за умови вміння мужньо витримувати удари долі й визначало етичний пафос стоїчного ідеалу мудреця, який упродовж двох перших століть нашої ери сповідували та більш-менш повно втілювали в життя такі видатні мислителі, як виходець із середовища провінційних службовців, згодом провідний інтелектуал Риму Сенека, раб, а потім вільновідпущеник Епіктет та імператор, як його називали — «філософ на троні», Марк Аврелій. їхнє шанування мудрості, і не тільки умоглядної, а й практичної, настанов якої (відповідно до засад стоїцизму) вони прагнули додержуватися, виразно вплинуло на все подальше уклінне ставлення до неї в європейській традиції.

Так само й у Біблії постійно стикаємося з хвалою мудрості — давньоєврейською Хокмою. Мудрість надається Богом [Прип., 2:6], як, наприклад, її було надано царю Соломону, що мав її стільки, скільки не мала жодна людина [3 Цар., 4:29]. Навіть більше, як про те казали й греки, нею повною мірою володіє лише Бог, саме в Нього мудрість і сила [Іов., 12:13], бо: «Своєю Він силою землю вчинив, своєю Премудрістю міцно поставив всесвіт і небо розтяг Своїм розумом» [Єрем., 51:15]. Тому в «Книзі Іова» читаємо такі проникливі рядки:

Де та мудрість знаходиться,

          і де місце розуму?

Людина не знає ціни їй,

          і вона в країнах живих не знаходиться.

Безодня говорить: «Вона не в мені!»,

          і море звіщає: «Вона не зі мною!».

Щирого золота дати за неї не можна,

          і не важиться срібло ціною за неї.

Не важать за неї офірського золота,

          ні доброго оніксу та сапфіру.

Золото й скло — не рівняються у вартості їй,

          і її не зміняти на посуд із щирого золота.

Корали й кришталь і не згадуються,