Розділ «Вступ»

У «модерних» людей, якими ми є, мудрість залюбки виражається в першій особі. Вона звертається до оповіді про етапи, що дали змогу індивідові примиритися з самим собою і зі світом, тобто дали змогу говорити «я» без хизування й бундючності. Взірцем для нас залишається Монтень, який починає свої «Есе» словами: «Я описую свої жести, себе, свою сутність»1. Статус, наданий на Заході суб’єктивності, обґрунтовує стиль висловлювання мудрого.

Західні люди не мають такої природної схильності до лірики і сприймають мудрість скоріше як результат відриву від ілюзій «я»: їм краще пасує нейтральне, щоб позначити зустріч з Усім, яким, на їхню думку, надається блаженство. На запитання, поставлене вчителеві Дхарми (так зветься вчення Будди): «Як зустріти мудреця?», відповідь не залишає жодних сумнівів щодо вибору нейтрального, характерного принаймні для буддійської традиції:

«Мудрець може мати звичайний вигляд, без надзвичайних особливостей. Він їсть, п’є, спить, говорить, думає або скоріше «це» їсть, «це» п’є, «це» говорить, «це» думає...»2.

Нехай дозволять авторові цих рядків віддати перевагу поки що режимові сучасного мудреця і поступитися перед «я», щоб зізнатися... у відсутності схильності до мудрості! Проте, чи є філософом той, кого не приваблює мудрість? Залишимо читачеві можливість дати свою відповідь. Мені ж слід зараз грати відкрито: мудреці, коли вони виставляють себе такими, неприємні мені — майже так само, як і святі. їхнє самозадоволення видається мені нікчемним, і мені не подобається «рівновага досвідченості й відсутності цікавості», яку вони створюють і яку в них визначає Сіоран.

Свого часу філософія постала переді мною як вимога, пов’язана з відкриттям людських слабко-стей. Відтоді я займаюся нею з тим переконанням, що вона повертає мене дедалі більше до глибоко конфліктної природи людей, до їхньої людяності, що роздирається. Я мав нагоду вивчати великі філософські твори, які вигострили в мені думку про те, що вдале життя живиться більше непевністю, ніж відповідями, і що воно завершується зазвичай у спокої, тривкому щодо догматичних тверджень.

Утім, мудрець, яким його уявляє собі пересічна людина, не боїться виглядати зразковим в очах собі подібних. Він не має потреби вчити, щоб виголошувати своє послання, — настільки він сповнений своїм духовним авторитетом. Здається, що час його вже не торкається: він живе цілковито в теперішньому, впевнений, що щастя в нерухомості та в прийнятті абсурдності світу. Я дорікаю йому за те, що він хоче «перетворити всесвіт на недільний післяобідній спочинок», як знову ж таки пише Сіоран.

Мудрість — це для мене визначення нудьги, цієї ненависті до часу. Вона запрошує до байдикування, адже труд відвертає від головного, і пропонує повернутися спиною до часу — цього безжалісного носія ілюзій. Якщо мудрець і був філософом, то вже не є ним. Він загасив у собі бажання, що не дає покою, і апетит до розуміння. У найкращому разі він — володар Абсолютного знання, або Трансцендентного пізнання, у найгіршому — він упокорився з тим, що треба триматися індиферентно між крайнощами насолоди й болю.

Хай буде він пересичений знанням, чи він застиг у відсутності бажань, мудрець перестав бути схожим на сина Пороса (засіб) і Пенії (бідність), що його плідні муки Платон описує в подобі Ерота (любов).

«То він розквітає, коли його засоби є вдалими, — пояснює Діотім у «Бенкеті», — він сповнений життя, а то, навпаки, він умирає; потім знову повертається до життя завдяки природі свого батька...»3.

Приречений на постійне хитання між знанням і незнанням, цей демон є філософ — чим не є ні боги, ні невігласи, зазначає Платон: боги ж бо й насправді не займаються філософуванням і не мають жодного бажання бути мудрими, оскільки вони вже є такими; що ж до невігласів, то й вони не є мудрецями, оскільки дуже просто вважають, що наділені всією мудрістю світу. Платон змалював в образі Ерота дуже яскраву фігуру, вочевидь навіяну життєвою силою самого Сократа. За багато століть по тому цей образ послугує зразком для Дідро, щоб описати контрасти характеру героя «Племінника Рамо»: «Ніхто не буває таким сам на себе не схожим, як він», — пише Дідро про цього персонажа, навмисне вигаданого, щоб обстоювати справу філософів проти святенників тих часів, які повинні були почуватися дуже щасливими, що уникнули екзистенціальних турбот цього небесного клошара.

Я не маю сумнівів, що тріумф неупередженого та пересиченого мудреця значив би ще й сьогодні смерть філософа. Іронія Сократа, так само як і зухвальство Жана-Франсуа Рамо, завжди наводять на думку про неоднозначність існування, а не щодо спокою безтурботних.

Власне кажучи, єдино людяним мені видається мінімальний мудрець, якого визначають за такою чеснотою, як обережність. Він — єдиний, хто не призводить до збентеження неофіта, оскільки він в основі своїй здатний помилятися та загрузлий у тенета буденності. Він, до речі, рідко думає про те, щоб узяти собі патетичне найменування мудреця. Його зразковість ніколи не є досягнутою назавжди, і йому потрібно весь час ставити на кін свою репутацію під час стикання з несуттєвою реальністю, з якою він має рахуватися, як і будь-хто інший.

Я залюбки описав би його цілковито практичну мудрість як мудрість майстра-аматора, що при-слуховується до найменших знаків, які можуть спрямувати його у власне його рішеннях і прилаштовувати його існування до шерехатостей непевного світу. Говорити про такого мудреця — це значило б фактично оповідати завжди особливу історію того, хто врешті-решт вирішив розраховувати тільки на свої можливості й на свій розум, щоб жити своїм життям.

Найкраще його, без сумніву, описує Аристотель — людина практичного досвіду, а не аскет, коли говорить про доброчесну людину, що поєднує в собі самодостатність (автаркію) зі смаком до дружби (рйіііа), любов до себе — з любов’ю до інших:

«І горе й задоволення він найкраще поділить із самим собою, тому що страждання йому завдають і тішать душу в усіх випадках одні й ті самі речі, а не одного разу одне, а іншого — друге; адже йому чуже запізніле каяття»4.