Розділ І. Доба безумства (мудрість і ентузіазм)

Мудрість мало спокушає молодих. Вона нічого не варта в юному віці, коли її сприймають, як ватну ковдру, здатну загасити поривання юності. Слухняні діти сумні, неначе вони заздалегідь упокорилися з тягарями світу. Вони втратили свої ілюзії разом із молочними зубами, як про це каже Роже Німьє в своєму романі «Сумні діти» (1951 р.). Скоро цинізм обмежить їхній горизонт реальністю, такою як вона є. Бути слухняним (мудрим) — хіба це не одне й те саме, що сидіти спокійно, так, щоб про тебе забули дорослі? Мудрість постає попервах як властивість негативна, корелят заборон, запроваджених батьками, а через них — вимогами соціального середовища. Прийнята, вона спонукає до конформізму й анонімності — цих двох привидів перерваної юності. Тож чи не треба відкидати всіма силами тіла й душі мудрість, аби мати надію вирости?

Щедре безумство

Еразм написав дуже гарні сторінки в своїй «Хвалі безглуздю», щоб відвернути молодь від фатальної спокуси мудрих:

«Що таке дитинство, насправді, як не нісенітне базікання? Хіба ж це не цілковита відсутність мудрості, яка й складає в основному чарівність цього віку? Хто не вважатиме страхітливою й огидною дитину, мудру, як зріла людина? Недарма каже народне прислів’я: «Варта ненависті дитина, мудра зарано»1.

Мудрець — це лише буркотун, здатний тільки на те, щоб відражати вас від життя. Утім, можливо, це й є його мета: під приводом тверезості розуму він прагне протиставити мрійникам образ замкненого світу, з яким треба лише, зрештою, зжитися, як пацюк зі своєю кліткою. Автор цих рядків пригадує викладача англійської, який того самого року, коли його студенти почали вивчати філософію, одразу запропонував їм познайомитися з надзвичайно залякувальним твором: бажаючи привабити дівчину, чоловік запрошує її помилуватися Нью-Йорком з висоти «Емпайр Стейт Білдинга» і силкується переконати її, що «мурахи», яких видно згори, не заслуговують на повагу, на яку загалом претендують людські істоти. Це був урок мудрості, поданий, як годиться, з позиції «зверху», після якого, звичайно, дівчина втекла від мудреця та кинулася в обійми якогось безумця її віку. Навіть якщо б цей дуже хитрий викладач англійської хотів підірвати те, що він, безсумнівно, вважав за напоумлення свого колеги філософа, він не діяв би інакше! Молодості необхідні алюзії — проте й старості теж, коли вона відкидає гіркоту й невеселі думки. Еразм з гумором підкреслює солідарність дитини й старого:

«Чим вони відрізняються? В одного з них більше зморшок, більше річниць, ось і все. Але решта! Рідке волосся, немає зубів, невеличкий зріст, звичка до молока, сюсюкання, белькотіння, дурість, слабка пам’ять, розсіяність, все, урешті-решт, їх зближує одне з одним»2.

У літературі й кіно часто оспівується схожість старої людини й дитини: усміхнена зухвалість, прозорливість, яка висвітлює абсурдність функціонування дорослих, мистецтво вишивати на основі буденного й вигадувати невідомі існування, ця безтурботність щодо часу, що його ритм не відбивають (чи більше не відбивають) трудові вимоги, а турботи не викликають тривоги...

Жити ніколи не значить для них звикати, пристосовуватися чи підкорятися принципові реальності. Що оберігає їх від мудрості, це те, що вони завжди хочуть виняткового, несподіваного або чудесного, тобто Життя.

По-своєму висловлює це радісне «бажання жити» Ніцше, часто згадуючи Дарвіна та його вчення про природний відбір: перемагають час і адаптуються до середовища, яке весь час змінюється, тільки ті істоти, що вміють поривати з порядком речей і не задовольнятися виживанням. Саме це й роблять дитина і стара людина, поділяючи те безумство, яке спонукає їх відкинути подалі від себе все те, що веде до смерті. Ніжність та іронія слугують їм зброєю проти серйозності дорослих, захоплення — антидотом від загасання уяви, яке визначає в їхніх очах мудрість.

Безумство, отже, повертає зрілій людині мистецтво «верзти нісенітницю», за висловом Еразма. Але в дитини в цьому ще немає потреби, оскільки вона не увійшла до цього світу, що вимагає міри й сенсу, організованої діяльності та раціональної доречності.

«Дитина — це невинність і забуття, — пише Ніцше в творі «Так казав Заратустра», — новий початок і гра, колесо, що обертається кругом себе, перший рух, священне так»3. Провісник НАДЛЮДИНИ, породжений Діонісом і Аріадною, дитина, за Ніцше, живе цілковито в радісному ствердженні, у дії без таємної думки. Її байдужість до мудрості знаходить своє виправдання в нездатності до відмови.

З огляду на нетерплячість дитини, бути мудрим (слухняним) завжди передбачає, що треба відмовлятися, казати ні. Але чому саме відмовляти? Життю — усього лише — тобто випадковості або жестові, що перевернув би догори дном порядок світу, цьому вдалому випадкові, який повертає тобі можливості. Адже молодості важко зрозуміти, що існування передує їй, і через це вона відчуває огиду до повчань тих, кому вже немає чого більше ставити на кін, окрім хіба що їхнього виживання: дорослих, що знають, традицій, що диктують, «стріляних» і тверезих, що оповідають...

Молодість або творить, або її немає. Вона любить хаос або ж вона піддається, влаштовуючись у порядку інших — порядку, що його гризе безглуздість тих, плани яких колись застигли і які тепер тримаються «духовного заціпеніння»4, що в результаті виникло.

І справді, мудрість видається «дурною», коли вона спонукає знаходити задоволення в тут-і-за-раз, і хіба не цей урок вона має на увазі? Уперто прокладати свою борозну; не давати зупинити себе ні минулому, ні уявою про майбутнє — не мати ні жалю, ні страху, подібно до членів «Товариства відмови», вигаданого Гете у його «Вільгельмі Мей-стері»; триматися, отже, просто реального, що його визначає теперішній час.

«Дурість — в її головному та серйозному сенсі — є а-критичне перебування всередині власне плану: я роблюся в ньому полоненим успадкованого, прийнятого чи виробленого плану. Так чи так він став моїм, через моє виховання, моїх знайомих, мій худенький досвід»5.

Те, що тут описує румунський філософ Габріель Ліічеану передає почуття, що їх викликає «буржуа» в героїв романів Сартра, огиду до «покидька», який цього не усвідомлює, і завжди готовий торгувати разом зі своєю свободою і свободою інших заради обмежених ідеалів, яким він кінець кінцем піддався. Заморожена свобода, яка видає за мудрість непорядність, через що життя постає безболісним і прісним.

Сюрреалісти заходилися струшувати дріб’язкові задоволення, перевдягнені в життєвий ідеал буржуазією після Першої світової війни. Часто вони переборщували при цьому, прагнучи виправити надмірністю та грубим жартом контекст, який вони вважали задушливим і смертельним. З багатьох точок зору «Маніфест сюрреалізму» Андре Бретона є гімном безумству, гідним того, що його Еразм надіслав Томасу Мору в 1509 р., — гімну, який подекуди межує з закликом до вбивства:

«Найпростіший акт сюрреалізму полягає в тому, щоб вийти на вулицю з пістолетом у руці й стріляти навмання в натовп скільки зможеш. Хто не відчув принаймні раз у житті бажання саме так покінчити з чинною системкою приниження й обезглуджування, тому як раз місце в тому натовпі, черевом проти дула»6.

Ця доволі провокаційна тирада Бретона передає не більше ніж нетерплячість молоді у претензії на особливість — відмінність, — в якій дорослі хотіли б, як вона гадає, відмовити їй, щоб краще «влаштуватися» в світі, такому як він є. Але й самого Бретона почали зрікатися його сучасники заради того ж таки принципу сюрреалізму про неупоко-рення приписаному порядку. Сюрреалізм спородив не убивць, а лише поривчастих іроніків, доводячи в такий спосіб, що молодість насправді має всі причини, аби відштовхувати тих, хто повчає, надто, якщо вони стверджують, що задоволені рівновагою, якої досягло їхнє існування. Вона є сама для себе «вулканом», як називає себе Жюль Ва-лес в оповіданні про своє дитинство.