Розділ V. Уміння жити (мудрість і обережність)

Портрети мудреців без достоїнств

Відкриймо портретну галерею та закладемося, що в ній буде декілька рис, з яких можна скласти лице мудрості повсякчасного бідняка.

Тому, хто дивуватиметься, чому стільки уваги приділено тут дивакуватим героям Чехова, пояснимо, що ми відкидаємо можливість відділити ідею мудрості від тих, хто її більш або менш утілює. Нехай це буде, якщо хочете, антиплатонівська упередженість, але, на нашу думку, не існує суті мудреця, яку міг би виділити філософський аналіз. Норма мудрості — це мудра людина в ситуації, близькій до дійсності, та, чиє існування демонструє перш за все мужність і впертість.

У п’єсі Чехова «Дядя Ваня» на сцену виведені типи мудрості, які в своїй глибині варті всіх зразків, що їх могли б вивести апріорні судження. Ми бачимо тут бідолаху, який повторює собі, що «таке вже воно життя» і що треба брати його таким, яким воно дається; покірного долі, який радіє з того, що колись принаймні мріяв був про інше існування; чоловіка, який визнає, що основні його починання провалилися, але він, утім, продовжує йти вперед, не дуже обсмоктуючи свої невдачі, працюючи навмання.

Усі вони мудрі, адже вони вирішили жити попри всі свої негаразди й задовольняють себе тим, що імпровізують своє життя, не дискутуючи про те, яким є Абсолютне добро. Вони багато чим схожі на даосистів, які знайшли в послідовника Конфуція Мен-цзи (380—289 рр. до н.е.) формулу етичного вміння жити, виведеного з принципу «ву-вей» («нічого не робити»): «Людина найвищої доброчесності не тримається за доброчесність, і тому вона володіє доброчесністю»7. Вони живуть, отже, не піддаючи себе інтроспекції.

Погляньмо тепер на цих людей без достоїнств, що роблять наше існування більш плавним: це, по-перше, Телегін, який утратив через неталан, як він каже, усе, що в нього було, — власність, дружину і т.д. «Бідолаха», який міг би знову звестися на ноги, коли б лишень був молодший і мав на це енергію. Врешті, звичайний «невдаха» без винуватості та злості, який недбало проживає в своєму житті, чекаючи тільки на маленькі радощі нового дня. Якби в нього було більше енергійності, він міг би ілюструвати прозірливість Еразма, що відвертається від духовної їжі та стверджує, що гарне життя складається з приємностей, таких як насолоди столу й ліжка. Але можна бачити, що він захищений від усіх цих надмірностей.

Далі йде Астров, цей хворий душею лікар, який зізнається, що не любить нікого й згоден через це старіти на самоті. Його мрії про чистоту ще таки мучать його час від часу, так само як і його «химерні» ідеї: берегти природу, ділитися знаннями... Патетичний «невдаха», що його мудрість схожа на упокорення, закликає — з метою спокути — до отупіння в праці.

Інший зразок розчарованого буркотуна теж покладає на працю обов’язок знеболювати його. Це — Серебряков, старий професор і письменник, який колись забрав собі в голову, що він усе знає, і відтоді весь час тиранізує своїх близьких. Найменш мудрий, тобто такий, що найбільш постійно смикається, і досить одіозний, щоб викристалізу-вати різкість тих зневірених, хто з ним спілкується. Пробувати втихомирити його означало б, що його спонукають до самовисміювання, до тієї самоіронії, яка розряджає розчарування. Але ця людина впродовж своєї служби надто довго жила про чужі очі, щоб мати змогу тепер терпіти себе.

А ще є жінки: Олена, молода дружина професора, яка переплутала кохання з захопленням і скоро віддалася лінивому життю без майбутнього. Любо-страсне упокорення, яке подекуди переривається болісними струсами.

Нічого спільного зі спокоєм Соні — дівчини з твердим розумом, яка примирилася з тим, що її не-вродливість не обіцяє їй тут ніякого кохання. Осяйна мудрість, що живиться відчуттям абсолюту, яке, проте, не робить її теперішнє життя нестерпним, а утверджує її зрештою в логіці нормального нещастя:

«Треба жити, — пояснює вона наприкінці п’єси. — Ми проживемо довгу низку днів, нескінченних вечорів, терпляче зноситимемо випробування, що їх нам пошле доля. Ми трудитимемося для інших, тепер і в старості, не знаючи покою, а коли настане наш час, ми покірно помремо, а там у засвітах ми скажемо на тому світі, що ми страждали, що нам було гірко, і Бог зглянеться над нами. І тоді, — додає вона, — ми побачимо нове життя — променисте, красиве, чудове, і ми зрадіємо і згадуватимемо наші нинішні страждання з розчуленням, з посмішкою, і ми спочинемо. Я вірю, вірю палко, пристрасно... Ми спочинемо!»8.

Чудова мудрість принижених, без пафосу. Чи справді Соня вірить у втішне потойбічне? Проте хіба це так важливо? Головне — гідно творити «мистецтво жити», як каже Чезаре Павезе, — гідно, тобто без галасу й плачу, мужньо. Соня обіцяє своєму дядькові Вані спокій на схилі його віку. Усі ілюзії годяться, якщо вони допомагають краще терпіти. Втім, якщо немає нічого, що не було б ілюзією, то краще вже добре вибрати ту, яка зробить життя терпимим.

Щодо Вані — справжнє його прізвище Войни-цький, — то він найменш спокійна з цих фігур невдачі, і він теж фанатик праці. Тож відпочинок для нього є рятівна обіцянка, але не після смерті, оскільки зараз, хоча він нічого й не робить, він думає про самогубство або ж про те, щоб спрямувати свою різкість на інших.

Вочевидь цей Ваня — протилежність мудреця, хоча в минулому мав вигляд філософствуючого. І тому він ніколи не вірив у жоден абсолют — ні в Бога, ні в якусь пам’ять прийдешніх, яка могла б утвердити його посмертно, — він, за його словами, міг би стати Шопенгауером або Достоєвським. Якщо б тільки він «по-дурному не розтринькав своє минуле на дурниці», якщо б теперішнє не здавалося б йому жахливим абсурдом і якщо б він не пив стільки, щоб створити собі ілюзію життя... Багато умов, аби зрівнятися з мудрістю цих великих філософів нещастя, його взірців.

Ваня добре знає, що життя — це гра і він уже програв. Але чому він викликає так мало співчуття? І чому, з іншого боку, вираз його нещастя не передається іншим? Ми кажемо собі, що невдача цього життя звичайна річ, що вона, так би мовити, природна і що Ваня рано чи пізно звільниться від неї та буркотітиме разом зі старими, які вже нічого не очікують і патякають про минуле, за яким можна шкодувати тільки тому, що воно минуле. Ним потроху заволодіє мудрість Марини або Марії, старих і симпатичних базік, за якою слід жити в мирі з теперішнім і прислухатися до свого життя без струсів аж до кінця. Скромне задоволення повторення, що калькує певний спосіб щастя з ритмів природи.

Невдача і вина

Не слід, проте, вважати, що почуття невдачі налаштовує на викладення рецептів мудрості. Досить того, що воно дає змогу вигадувати їх поодинці, а також причини опиратися тому, що підриває існування, а саме: гординю від того, що ти все, або ж від того, що ти ніщо. Герої Чехова живуть у присмерковій атмосфері, яку можна порівняти з тією, в яку занурені покинуті напризволяще люди, підпорядковані безжалісному режимові сучасних суспільств.

Якщо б нинішні безробітні, жертви «Машини, що ламає»9, як її назвав Жан-П’єр Брюно, не мали більшої або меншої частки цієї мудрості, яка коливається від терпіння до бунту, якщо б вони піддалися самознеціненню ображених честолюбців, то тоді невдача таки й справді дорівнювала б для них небуттю, а філософія не заслуговувала б ані в чиїх очах і на найменшу хвильку праці.

Але що їх рятує і чому герої Чехова несуть у собі повчання, якщо не зразок, це те, що вони вміють виділяти невдачу від вини — «те, що з ними сталося», від того, «що вони скоїли».

У цьому вони видаються нам мудрими, водночас відповідальними за свою долю і свідомими меж сил, що в них були. По суті, назва «невдаха» погано пасує тому, хто вміє не викрашатися перед самим собою в самозвинуваченнях, нескінченно шкодувати про те, що ти сподівався та прагнув саме того, що від тебе вислизнуло. Наш невдаха не дозволяє собі думати, що він не заслуговував на мету, якої прагнув, і не вважає свою невдачу покаранням за зухвалість.