Розділ V. Уміння жити (мудрість і обережність)

У цьому сенсі він не віддається систематичному знеціненню самого себе. Він мудрий, тому що відмовляється жити, оглядаючись на іншого, який може звинуватити його в тому, що він був не на висоті своїх амбіцій. Що відрізняє його, одначе, від зразків мудрості, канонізованих традицією стоїків або буддистів, це те, що він зіграв «ва-банк» на ідеал, який, як він сподівався, мав реалізуватися в його житті й, можливо, переконав тих, хто його оточує, у тому, що він відбувся. Замість зводити зневіру в доброчесність і позбавлятися ілюзій він повірив у інший порядок світу та зібрав докупи свої сили, щоб такий порядок прийшов. Він змушений переживати свою невдачу як подію, а не як провину для спокути, і слід визнати за ним ту заслугу, що він хотів утілити свої ідеали, а не задовольнився їхнім платонічним висловленням або ж обережною відмовою від них.

Якщо в традиційних проявах мудрості існує «антипрометеїв» аспект, який спонукає бажати тільки того, що знаходиться під руками, і відвертатися від химерних амбіцій, то людина, яка йде назустріч своїм невдачам, вважаючи, що вони належать їй, відчуває відразу до такого підходу.

Саме тому, що вона завжди підставлятиме себе під дзьоба грифа, вона здається нам найвищою мірою людяною й гідною захоплення. Вона сприймає себе як творця своїх дій, або, кажучи мовою філософів, вона призначає своєму «я» певну причинність, визнаючи при цьому силу реального, що взяла гору над її планами.

Невдача знаходиться не в «я», а в пропущеній зустрічі з якоюсь ідеєю та з її здійсненням. То як же може мудрість не йти поруч із простим усвідомленням кожним меж своїх сил? Один із учителів Поля Рікера — Жан Набер не міг не помітити емансипаційний вимір досвіду невдачі, коли він позбавляється гордині винуватості:

«В усвідомленні невдачі є немовби перетворення «я» на принцип його буття. Запитування про невдачу розпочинається з актом оголення, яким «я» відмовляється від усього, що є в ньому лише запозиченим, і відкидає прикрашальний обман, що його пропонує вся культура цілком»10.

Отже, випробування невдачею є випробуванням істиною, і воно налаштовує, можливо, більше, ніж аскетизм древніх, на входження в мудрість.

Ні герой і ні святий

Як завжди, спасіння — у знанні точної міри, і воно вимагає відмови від замикання себе в тій логіці «все або нічого», яка робить дріб’язковими компроміси, що їх нав’язує повсякденне буття. Той, хто зазнав невдачі, не редукує всього себе до своєї поразки, так само, як і той, хто у чомусь винний, не віддається повністю під владу своєї провини. Основа почуття людяності, як і основа досвіду прощення, виключає однобічний характер суджень. Абстракція нічого не варта для того, хто живе по-справжньому.

Мудрець не є ні героєм і ні святим саме тому, що знає, що значить існувати. У нього немає впертого прагнення героя досягти досконалості чи втілити позачасові ідеали. Він також і поділяє разом зі святим його рішучість умерти за свою віру. Письменник Цвєтан Тодоров підкреслює, що герой і святий завжди надають перевагу ідеалові (або потойбічному) перед реальним: на їхню думку, пише він, «смерть має значення, вище за життя»11. Мудрець, навпаки, обирає життя і з цієї причини стережеться міражів ідеалу. Ось чому невдача не переживається ним як заперечення проти його бажань і не примушує його оголошувати себе жертвою долі, щоб краще звільнитися від неї.

Ніцше описує поведінку російського солдата, який піддається фаталізмові й лягає в сніг не тому, що бажає вмерти, а тому, що втратив будь-які життєві сили та віддається абсурдному «хотінню зимової сплячки». Але цей «фаталізм по-російськи» знаходиться для Ніцше в антиподах мудрості, вигадуваної на тому, що він слідом за стоїками називає «amor fati» («любов’ю долі»). Мудрець любить свою долю, він погоджується з тим, що є, що було і що буде «на всю вічність». Причому робить це не через слабкість — щоб перетворити необхідність на доброчесність, — а від щедрості:

«Треба не стільки терпіти те, що є необхідним, і тим більше не приховувати це (адже будь-який ідеалізм — це брехня перед необхідністю), його треба також любити»12, — пише Ніцше.

Поза всяким сумнівом трагічною є та мудрість, яка веде до того, щоб вважати самого себе за фатальність, тобто не хотіти бачити себе іншим ніж ти є. Але це також і «сама причина», додає Ніцше, вікно на яку відкриває досвід лиха — хвороба, смерть коханої чи близької людини або, наприклад, невдача.

Так, випробування, пережиті кожним, є пробним каменем або ж проявником бажання бути самим собою, від чого мудрість може одержати свій практичний смисл і допускати від’ємне у своєму визначенні. У пароксизмі нещастя перебуває мудрець, який прагне залишатися живим серед живих. З цього приводу читаємо знову ж таки в Ніцше:

«Упокорення — це не те, про що вчить трагедія! Це — здійснене над нею викривлення сенсу! Бажання ввійти в небуття є запереченням трагічної мудрості, її протилежністю»13.

Прімо Леві у праці «Якщо це людина», в якій він розповідає й аналізує кошмар Освенціма, робить припущення щодо убогості ідеалізму, що його мудрість часто змальовували з німбом. Під його пером жахливий урок нацистських концентраційних таборів підкреслює прекрасні риси людей, які зуміли задовольнити життєві цінності, — вижити якнайкраще, та імперативи моралі — залишатися людьми до кінця.

Екстремальний досвід, що випав на долю Прімо Леві та його товаришів по нещастю, він адресує тепер усім тим, кого повсякденне життя відводить убік від патетики абсолютів і від пишномовності доктрин мудрості. Опинившись під хвилею, що накочується на тебе, бачиш, що стає вже несвоєчасним пошук смислу життя, а йдеться лише про те, щоб зберегти в собі якість живого. ЦвєтанТодоров називає цю якість «гідністю»:

«Перша повсякденна якість. Вона не означає нічого іншого, як здатність індивіда залишатися суб’єктом, наділеним волею; цей простий факт утримує його всередині роду людського»14.

Певно, що не можна бути більш далеким від духу доктрин, спрямованих на знищення «я» шляхом виснаження волі духовними екзерсисами. Мудрий хоче життя, навіть у його жахливості, тому що воно є життя, а він — вільний стосовно і проти всього.

До гідності Тодоров додає й дві інші якості, які, на його думку, теж захищають у людині людське, навіть коли вона опускається на дно: це — турбота про інших і духовна діяльність. Ці дві чесноти фактично продовжують повагу, що її кожен повинен відчувати до себе: гідним є той, хто продовжує цікавитися іншими, коли гору могла б узяти логіка «кожний за себе» або «гонитви за власною насолодою»; гідним є той, хто не хоче загрузнути в буденному й силкується демонструвати силу дис-танціювання своїх розумових здібностей. Увага до інших і схильність уявляти те, що переживаєш, особливо на межах абсурдного, не є марними зусиллями для того, хто хоче «залишатися суб’єктом, наділеним волею».

Хай там як, але якості, що їх гуманогенний характер доводить Тодоров, характеризують виклик, прийнятий деякими з депортованих, описаних Леві як взірці людяності, попри те що вони, безперечно, відхиляються від очікувань моралі ситих. Таким є, наприклад, Альберто: