Розділ III. Щастя через байдужість (мудрість і дія)

Чим же займається мудрець, якщо він насправді мудрий? Нічим. Або ж, подібно до героя Раймона Кено в його «Неділі життя», він силкується створити в собі порожнечу:

«Я думаю, — каже Валянтен Брю, — про час, що спливає, і оскільки він аналогічний сам собі, я думаю весь час про одне й те саме, тобто врешті-решт я не думаю ні про що»1.

Олександр Кожев визнав у цьому «Романі мудрості», як він його називає, наявність опису людини постісторії, яка змогла відірватися від неспокою світу. У той самий час Жорж Батай у своєму «Внутрішньому досвіді» (1943 р.) намагався дійти «до кінця можливого людини», спираючись при цьому на аскетизм індусів, на їхнє мистецтво керувати плином думок і виробляти в собі «релігійне заціпеніння, повне невиразної божественності»2.

Якщо розглядати мудрість в абсолюті, особливо за моделлю людей Заходу, то вона зазвичай асоціюється з зусиллями перебороти спокусу до дії або ігнорувати їхню обов’язковість. Її традиційна формула полягає в пізнанні або в спогляданні, про які греки говорили, що це найвища діяльність, тому що її мета в ній самій.

Діяти — це значить завжди наражатися на те, щоб заперечувати те, що є, хотіти втрутитися в дане, щоб змінити його й пристосувати до своїх бажань. Проте мудрець показує всім своє примирення зі світом: як може він хотіти знову відмовитись від будь-чого та скласти будь-який план? Єдина амбіція, що його активізує, виражає радше «план покінчити з самим планом», як про це каже Батай. Навчати себе більше не хотіти, силкуватися більше не хотіти, коротко кажучи, жити у вічно теперішньому часі — ось ідеал переведення себе в не-визначений стан, який поділяють майже всі школи мудрості.

Володіння тілом

«Чим займається мудрець? — запитує Сіоран. — Він покірливо бачить, їсть тощо, через силу погоджується з цією «раною з дев’ятьма отворами», якою, за «Бхагавадгітою», є тіло. Мудрість? Гідно терпіти приниження, якого нам завдають наші отвори»3.

Якщо йому не треба було б жити в тілі, мудрець, напевно, почувався б зручніше. У всякому разі так гадають люди з квапливим розумом, які плутають мудреця зі святим або приписують йому дуалістичні переконання.

Насправді мудрець не зневажає своє тіло й не вважає себе здатним позбавити його своєї душі. Тіло (sôma), на його думку, не є могилою (sêma) душі або її тюрмою, як стверджував Плотін, що запозичив гру слів («sôma-sêma»), прочитавши «Георгіки» Платона. Звісно, тіло є чинником неспокою й нестабільності. Воно вказує в людині на ту головну пасивність, що відповідає за її хвороби, почуття й пристрасті. Але в цьому сенсі воно є найкращим викликом для свободи.

Мудрець працює над собою найперше в тілі, не задля того, щоб піднестися над ним, але скоріше щоб захопити його інертність. Якщо можна визначити мудрість як здоров’я душі, то настільки, наскільки вона розпоряджається тілом і нейтралізує його паразитарні прояви. Коли філософ-ма-теріаліст висловлює свій ідеал мудрості під кутом зору спасіння, то насправді він прагне приручення тіла — інакше кажучи, він має на меті здоров’я.

Оскільки він принципово відкидає будь-яке поняття безтілесної субстанції, то як може душа бути для нього чимось іншим, ніж тіло, довершеність якого досягається в тому, що інколи називають «мовчанням органів»? У цьому відношенні древні дотримувалися думки щодо спорідненості філософії й медицини, а мудрість обґрунтовувала для них водночас знання душі й тіла — а крім того, ще й усього Всесвіту, — щоб зарадити немочі й стражданням.

Розглядати кожну річ під кутом Усього, з тим аби відновити рівновагу, якої однаково бракує хворому й божевільному: мудрість нічого не вимагає такою мірою, як визнання своїх меж і погодження з ними, ось чому вона кличе до опанування тим, що може потерпати від переповнення. Ідеться про те, щоб не дати нав’язати собі тіло, а для цього слід перш за все не забувати про нього.

З цієї причини всі традиції мудрості містять «духовні вправи», тобто насправді гімнастику духу, застосовувану до тіла. Від шаманів і до провідників «дзен», не забуваючи про медитацію, що її радили піфагорійці, або про аскетизм стоїків, ідеться про те, щоб навчати методам управління тілом.

Незалежно від епохи й культури, мудреці солідарні в цій заклопотаності, що має на меті мінімізувати недоліки конечності людини. Усі вони заохочують до звільнення від непередбачуваної інертності, яку являє тіло: не давати засмучувати себе тим, проти чого вони невладні, — такою є перш за все претензія мудреців на самостійність або, як кажуть греки, на «автаркію».

Зрозуміло, отже, що їхня діяльність є переважно такою, що посилається сама на себе, що в неї немає іншої цілі, ніж вона сама: вони діють не безпосередньо на світ, а на своє тіло — цей простір пасивності, що обов’язково обумовлює будь-яку дію.

Видно також, що саме в такий спосіб ця діяльність може сприяти своєму самознищенню: мудреці діють для того, щоб більше не було потреби діяти, щоб урешті-решт віддатися «плинові буття», що є для них вищим ступенем покою.

У своїй праці «Що таке антична філософія?» П’єр Ашо робить спробу показати, що спільного мають між собою традиційні заклики до мудрості, і він правильно демонструє, як плани самовдосконалення через вправи (аякеяія) завжди виходять на майже одні й ті самі формули. Незважаючи на метафізиків, які пояснюють різноманітність доктрин мудрості, усюди ми бачимо одні й ті самі способи досягнення тієї відсутності тривог і болю, яку Епікур називав «атараксією» і яка зазвичай вінчає володіння собою.

Інакше кажучи, уроки мудрості досить однорідні й можуть переноситися з одного культурного контексту до іншого, навіть якщо їхні проголошені цілі є різними. Так, вони можуть закликати забути про тіло або, навпаки, заохочувати до пробудження спогадів, якими позначене його існування. У цьому вони передбачають наявність дуалістичної метафізики, спрямованої на знецінення тілесної матерії, або ж вони спираються на вірування — навіяне впливом Піфагора чи Будди — у реінкарнацію душі. Але в обох випадках пропонується в основному однакова поведінка: наприклад, учитися за допомоги вправ управляти своїм диханням, регулювати рух діафрагми; удаватися до певних хитрощів, як от віддатися на волю сприйняття того чи того предмета або ж вимовляти замогильним голосом один і той самий звук.

Кожного разу мудрість розуміється як спонукання до абстрагування від чинників інертності, а отже, як обіцянка звільнення й самодостатності завдяки підготовці тіла, яка врешті-решт нагадує такий собі самогіпноз. Можна припустити, що не існує мудрості без граничної концентрації духу, яка стає можливою завдяки не менш суворому скандуванню рухів тіла.