Розділ «Глосарій»

Гегелівська діалектика хазяїна і раба. Певний час вона означає «Феноменологію духу» Гегеля — фундаментальну працю, що описує, як свідомість виривається зі стану отупіння, в якому люди перебувають попервах разом із тваринами, просуваючись поступово до самоусвідомлення та розуміння світу. Цей епізод в очах таких критиків, як Олександр Кожев, є чудовою ілюстрацією руху, яким утворилося Людство: він виводить на арену людей, які попервах воюють між собою (причому кожний прагне довести іншому свою перевагу), а згодом діляться на «хазяїв» (тих, хто переміг і подолав страх загинути в бою) і «рабів» (тих, хто відступив і підкорився інстинктові самозбереження) і врешті-решт започатковують процес, схожий на історію в тому вигляді, в якому її опише Маркс («хазяї» — феодали, буржуа чи капіталісти — поступово втрачають ініціативу під тиском «рабів» — кріпосних або пролетарів, — які своєю працею розвивають науку і техніку, а також усвідомлення свободи). Цей часто коментований опис ілюструє загальний механізм гегелівської діалектики: свобода, яка має перемогти з появою сучасного громадянина, здійснюється завдяки цілісному вираженню її протилежності, тобто відчуженню раба. В інших місцях «Феноменології» описується, як насилля породжує право, як пристрасть приводить до розуму або як природа спричиняється до виникнення духу. Кожного разу діалектика показує ствердження тієї чи тієї реалії за допомоги того, що поставало як її антитеза. Гегель уживає термін «хитрість розуму», щоб дати цьому рухові назву.

Епікуреєць. Перш ніж характеризувати людину, що прагне насолоджуватися життям за будь-яких умов, це поняття означає учня Епікура (бл. 342 — бл. 271 до н.е.), учення якого ввійшло в римський світ завдяки поемі Лук-реція «Про природу речей». Він вважає, що світ є результатом випадкової зустрічі атомів, а боги тут ні при чому. На його думку, мудрість радить влаштовувати собі щасливе життя, і щоб воно перш за все було вільне від марних забобонів, що їх у людей викликають страх смерті чи богів. Вона вбачає суть у насолоді, яка постає метою природи, доки обмежується задоволенням елементарних потреб (голод, спрага, дах над головою). Епікуреєць знає, що зайві приємності (бажання багатства чи слави) викликають біль, і відвертається від них. Він прагне уникнути суєти світу (відмовляючись від політики і спілкуючись з тісним осередком друзів) і для цього уникати будь-якої емоційної неврівноваженості. Ідеалом для нього є досягнення «атараксії» — спокою духу, що сприяє щастю. Цей аскетизм насолоди дуже несправедливо плутали з розпустою.

Етика і мораль. Попри те, що обидва ці поняття стосуються людських звичаїв, значення вони мають різне. Етика належить до споконвічної турботи про правильне індивідуальне й колективне життя, у той час як мораль стосується радше визначення дозволеного і забороненого. Етика має на увазі критерії щасливого життя, а не цінності й норми, що притаманне моралі. Гегель використав цю відмінність, сповідавши спочатку про свою ностальгію за античними містами: на його думку, там панувала етика, тому що була досягнута гармонія між громадянами. Вони жили у своєму місті в стихійній і безпосередній манері. Етика могла там розглядатися як еквівалент мудрості, яка теж може означати поведінку без прихованих думок, вільну навіть від обмірковувань, коли завжди передбачаються труднощі в прийнятті рішення. Поява моралі закріплює певну форму розриву, дистанціювання щодо стилю життя, що панував у місті афінської епохи. Вона є сучасницею християнства, головними ідеями якого стали життя у віддаленні від світу та гріх, відокремлення від первісної безпосередності. Вона є також сучасницею відкриття в Римі юридичного поняття «особи», яке виявило розпад красивої громади на індивідуалістській основі. Мораль постає як спосіб утримання разом індивідів, звільнених від красивих етичних очевидностей. Ми повинні бути моральними, бо втратили первісну мудрість і не є святими. Відкриття заново етики в сучасну епоху відбиває прагнення до відновлення суспільних зв’язків і до реабілітації здорового глузду.

Кінік (цинік). Перш ніж означати людину без совісті й сорому, це поняття вживалося до послідовників Антисфена (бл. 440—336 до н.е.), прозваного «справжнім Собакою», вочевидь через те, що він навчав на так званій площі «Кіно-саргес» («верткий собака»). Відтоді кінік погоджується, щоб його розглядали під знаком права Співтовариства. Він відкидає умовності й упередження суспільного життя та залюбки приймає шокуючу поведінку, яка повинна відбивати близькість до природи. Увійшла в легенду постать Діогена, що публічно займався мастурбацією. Мудрість кініка спонукає в будь-якому разі позбавлятися ілюзій або ефемерних ідеалів. Вона властива для тих, хто проповідує «веселу безнадію», тобто насолод-ження теперішнім. Пізніше цинічною починають характеризувати філософську позицію, за якою Небеса спускають на Землю та з огляду на це заперечують самостійність світу Ідей.

Надлюдина. Елізабет Форстер, негідна сестра Ніцше, підробивши праці свого брата, навела на думку, що в них йдеться про передбачення гітлерівської маячні. Проте дослідники творів філософа дуже швидко викрили фальсифікацію. У Ніцше поняття «надлюдина» означає фігуру, яка могла б прийти на заміну «останній людині», як він називає людину сучасну, «цього вбивцю Бога», яку розривають сором і озлобленість, а воля якої відтепер цілковито спрямована в небуття. На тлі цієї фігури Ніцше складає діагноз свого часу, позначеного згасанням цінностей і спадом апетиту до життя («прагнення сили»). Якщо й існує мудрість, властива надлюдині, вона має бути схожою на ту, що її Ніцше вбачає в дитині як її описав Ге-ракліт: істота, що каже «так» світові й віддається творчій грі в невинності й забутті.

Піфагорійці. Адепти вчення Піфагора (бл. 570 — бл. 480 до н.е.), який не залишив по собі жодної письмової праці. Згідно з цим ученням, число вважалося началом і матерією всіх речей. Інакше кажучи, піфагорійці були переконані, що математика пропонує способи розуміння світу, що робило їх основними гідними партнерами з точки зору Платона. Відомо, що послідовники Піфагора жили громадою та дотримувалися детальних правил, які включали і настанови щодо харчування, і духовні вправи: піфагорійці були вегетаріанцями, пили тільки воду, сповідували сувору абстиненцію та займалися постійним тренуванням пам’яті з метою відновити спогади про їхнє попереднє життя, а також вправами з керування за допомогою діафрагми дихальним ритмом, щоб навчити душу відділятися від тіла.

Позитивіст. Перш ніж означати людину, що вірить тільки у факти й відвертається від світу ідей, це поняття вживалося до послідовників Огюста Конта (1798—1857) або до послідовників мислителів Віденського гуртка, що склався близько 1929 р. навкруги фізика Моріца Шліка (1882—1936). Позитивіст переконаний у вищості науки над будь-яким іншим підходом до реальності та прагне вберегти її від метафізичних екстраполяцій, що могли б загрожувати її чистоті. Для нього науковим є такий вислів, який наводить факти, що піддаються спостереженню чи одержані в результаті належним чином перевірених дослідів. Мудрість, на його думку, полягає в тому, щоб приймати речі такими, якими вони є, і, за необхідності, використовувати їх у своїх інтересах. Цінності, які можна було б бажати втілити в дію, повинні, як на нього, вимірюватися мірою реального, а не в залежності від неочевидних ідеалів.

Стоїк. Перш ніж означати людину, яка мовчки зносить будь-який біль, це поняття поширювалося на послідовників школи, заснованої Зеноном із Кітіона наприкінці IV ст. до н.е. У подальшому зразками для стоїка стали Сенека, Епіктет, Марк Аврелій. Стоїки вважають, що світ відбиває Універсальний розум і відповідно все в ньому відбувається згідно з необхідністю. Мудрість спонукає стоїків вирізняти те, що залежить від них, і те, що не може бути в їхній владі. Мудрець живе згідно з розумом, що бере свій початок у космосі, і примушує себе бажати всього, що з ним трапляється, як такого, що його хоче Доля. Стоїк залюбки бере участь у суспільному й політичному житті, але завжди має на увазі, що гру веде Доля. «Кожну дію життя слід виконувати так, неначе вона остання», — каже Марк Аврелій. Стоїк учиться дивитися на всі речі під кутом зору вічності й так, немовби вони розчиняються на його очах. Слава про те, що він терпить біль, пов’язана з вправами, якими займається стоїк, щоб упередити всі неприємності людського життя (непередбачені події, страждання, хвороби, смерть). Поведінка стоїка багато в чому нагадує поведінку буддійського мудреця.

Суперечка про природу універсалів. Розгорнулася в середні віки (у XI ст. і XII ст.) навколо питання про те, чи слід визнавати існування універсальних ідей, наприклад, концепту «людини» та родів і видів природних істот (чи не слід розглядати гриб як повноцінну реальність, а не як просту думку, видимими проявами якої є той чи той гриб, як до того стверджували платоністи?). У ній зійшлися, з одного боку, номіналісти, які вважали, що універсалії є лише способом висловлення, і, з іншого боку, реалісти, які вважали, що в них є певний сенс. Ця суперечка ставила під сумнів довіру до платонізму, основна суть якого базується на вченні про Ідеї, а також деякі принципи теології, за якими в універсаліях дошукувалися образів Бога. Вирішальну роль у суперечці відіграв Абеляр. Часто форми цієї суперечки подавалися як такі, що репрезентують пустопорожні дискусії середньовічної схоластики. Виходячи з більш позитивної оцінки, слід зазначити, що назва цієї суперечки стала символом ерудиції, яка в наші дні зустрічається не часто.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!