Розділ IV. Досвід поразки (мудрість і вина)

Мудрий полюбляє аналізувати свої вчинки, казав Монтень. Можливо, тому, що він гадає, що матиме змогу в такий спосіб виправити ходу свого життя? Слід і справді було б думати, що інтроспекція, спрямована на самовдосконалення, є для того, хто себе до цього примушує, і засобом втручатися в конкретні умови життя. Краще знати себе, щоб у підсумку змінити життя та полегшити тим самим речі для себе, — таким міг би бути ідеал мудрості, яка не задовольняється лише своїм теоретичним виміром. Але насправді бажання бути цілковито свідомим того, що ти переживаєш, не обов’язково значить, що мудрець вірить у можливість змінити свою долю.

У цьому полягає двозначність більшості видів мудрості, яким наставляють як на Заході, так і на Сході: тверезість поглядів, до якої вони заохочують, не має на меті викликати ініціативність у ставленні до світу або пробудити почуття відповідальності, завдяки якому розпізнається людська свобода. Мудрець споглядає перш за все те, що йому дано бачити й дуже остерігається втручатися в те, що його не обходить, — у цьому разі в те, що становить сутність зовнішнього світу. Його віддалення від свідомих дій коротко характеризується римським прислів’ям: «Ducunt fata volentem, nolen-tem trabunt» («Доля веде того, хто приймає її, і тягне того, хто її не приймає»).

Хочемо ми цього чи ні, але прийняття реальності є чинником конформізму й навіть, як уже зазначалося, спонуканням до розхолодження. Воно вінчає зусилля, в яких не було інших причин, ніж самознищення.

Про призначення такої позиції добре говорить Адорно:

«Нічого не робити, як тварина, пливти за течією та спокійно дивитися на небо, «бути», нічого більше, без будь-якої цілеспрямованості чи бажання щось вершити, — ось, що може замінити дію, здійснення і справді наповнити обіцянку діалектичної логіки: реактивацію власних витоків»1.

Ось вона мудрість або повернення до першорядної аморфності.

Обирати свою долю

Як може мудрець хотіти боротися за кращий світ, а отже кидати несхвальний погляд на те, що настійливо постає перед його прозорливістю як невідворотне?

Щастя, яке, як гадають, є супутником мудрості, часто не виражає нічого, крім простої насолоди від буття, згадуваної Адорно, і може виявлятися в блаженному самозадоволенні.

«Знову бажати життя, яке ми прожили, такою є, на думку румунського філософа Ліічеа-ну, найдосконаліша форма співпраці з тим, що є для нас чуже — тим, що зазвичай звуть щастям»2.

Бути здатним приймати те, що не можна відкинути, — ось у чому, як кажуть, полягає мудрість. Радіти саме з цього і вічно бажати цього — то буде щастя. Примирення з собою та зі світом показує принаймні, що людина змогла вирватися з почуття провини, про яке Сартр казав, що воно є невід’ємним від почуття існування. Звісна річ, я народився заради нічого і, погоджуючись із цим як із очевидністю, я не зможу покладати на себе відповідальність за те, що за цим сталося. Якщо, звісно, не шукати насолоду в не-мудрості й не прагнути битися з вітряками за прикладом Дон Кіхота! Саме цього, на думку декого, Сартрові рідко вдавалося уникнути... У своїй «Республіці» міфом про воїна Ера, який загинув у бою, а потім повернувся з того світу та розказав, що він там бачив, Платон пояснює, як душі обирають іще до народження життя, з яким вони будуть пов’язані необхідністю: «Відповідальність падає на того, хто обирає. Бог не несе жодної відповідальності»3, виголошує ієрофант Царства мертвих, Великий жрець Тартара, який дає настанови душам, що збираються на цей світ.

Немає сенсу, отже, скаржитися на долю, якщо ми нещасні на землі. Але немає сенсу також і радіти успіхам. Оскільки ми апріорно повинні звинувачувати себе в усьому, то це все одно що ми були б невинуваті в усьому, що відбувається, адже виправити згодом уже нічого не можна. І якщо гріх існування не відпускається, то залишається втішатися життям без потаємної думки та докорів сумління. Якщо винуватити себе надміру, то кінець кінцем доходиш того, що знімаєш з себе будь-яку провину. Як правило, не буває більшого циніка, ніж винуватець, що посипає собі голову попелом.

Поль Рікер застерігає проти того, що він називає небезпекою «невловимості безмежного», яка сполучається зі спокусою вважати себе «винним за все»:

«Мудрість, можливо, полягає саме в тому, щоб відмовлятися брати на себе не лише весь біль світу, а й усю винуватість світу. Так, уявляючи, що я винен у всьому... я, зрештою, невинен ні в чому»4.

Якщо йти за міфом Платона, мудрець повинен погодитися на те, щоб прожити своє життя як долю, тобто в безвідповідальний спосіб, тому що він не забув, що колись йому було дозволено зробити вибір, і його нинішнє існування ще надасть йому таку можливість, але після смерті. Ця прозорливість є, звісно, для нього причиною не силувати долю або, якщо хочете, діяти якомога менше й у будь-якому разі діяти з помірністю та байдужістю. Головне — діяти так, щоб не порушити умови майбутнього вибору, інакше кажучи, розміститися в світло-темному безтурботного існування.

«Адже, — каже Платон, — завжди обирати середній стан і втікати від крайнощів у обох напрямках у цьому житті наскільки можливо, ось із чим пов’язане найбільше людське щастя»5.

Ми знову маємо зустрітися з мудрістю без перспектив і без ілюзій, безмежно далеку від поривів ентузіазму, що втягує молодість в історію.

Але щоб розчулити людське серце й показати себе взірцем в очах собі подібних, мудрецю, можливо, бракує відчуття поразки. Звільнений від турботи про зміни світу — або навіть тільки свого «бут-тя-в-світі», — чи приходить до нього, як до будь-якої пересічної людини, прозріння того, що йому щось не вдалося? Будучи настільки уважним до теперішнього, яке, на його думку, одне лише є істинним, як міг би він негативно оцінювати сенс життя?

Поразка передбачає щонайменше, що ми спочатку склали якісь плани або що ми сприймаємо своє життя за визначеною траєкторією. Поразки не може зазнати ні бог, ні божевільний.