Розділ «Висновки»

Яка ж мудрість пропонується мандрівникові в кінці цього філософського блукання? Ми не дивуватимемося тому, що «я» знову вступає тут у свої права, щоб дістати науку з цієї подорожі. Нейтральна позиція навряд чи годиться після того, як нам зустрілися зразки мудрості з такими інколи різними обличчями. Не претендуючи на вибір з-поміж них — адже це значило б вдатися до абстракції й мінімізувати складність викликів, на які повинні відповідати мудреці, — я принаймні зізнаюся, яким із них я надаю перевагу.

«Етика або мудрість відповідає на запитання: навіщо ми живемо? Щодо моралі, то вона стосується того, що ми винні іншому». Я згадав тут це твердження філософа Марселя Конша, яке вже наводилося раніше, щоб сказати, що воно мене задовольняє, хоча цілковито й не переконує: у ньому справедливо протиставляється прагнення особистого гарного життя прагненню, яке торкається приписів життя суспільного, не виключаючи, зрозуміло, при цьому, що обидва ці прагнення можуть збігатися. Але згадане твердження, на мою думку, не достатньо відбиває прагматичний і до деякої міри не дискурсивний вимір, який характеризує мудру поведінку.

На своєму шляху в цих «Роздумах про мудрість» ми зустрічалися з мудрецями, які головним вважають знання й мислення, — частково до них належить Марсель Конш, з мудрецями, які за допомогою аскетизму шукають інтуїцію Всього та потойбічний стан мови, — ілюстрацію такого підходу пропонував учень Будди, а також з іншими мудрецями, яких визначати важче і які видаються такими, що надзвичайно здатні з гідністю задовольнити своє прагнення жити. Робер Нозік дає визначення, яке досить добре їх зображає:

«Мудрість — це те, що потрібно розуміти, щоб жити добре, розв’язувати суттєві проблеми й уникати небезпеки, на випробування якою наражаються люди»1.

Можливо, читач здогадається, що мені до душі відсутність пафосу в цьому формулюванні.

Стосовно двох перших типів мудреців, маю визнати, що відчуваю більшу прихильність до вчених людей, аніж до гуру. Я залишаюся філософом і ще й раціоналістом.

Мішель Фуко зазначав, що з часів Декарта очевидність зайняла місце аскези в пошуках істини, і робив з цього висновок, що ми стали недоступні для ідеалів мудрості. Це значило припустити існування єдиної моделі правильного життя, яка буцімто була реалізована тільки дрібними людьми. Дозволяється не слухати Фуко й протиставити його твердженням образ менш архаїчного мудреця. У загальному плані я надаю перевагу екстра-вертованій мудрості, тобто такій, яка повернена в бік людських творінь і яка переймається тим, аби розвивати те, чим будує себе Людство.

Така мудрість не обов’язково вимагає смирення, яке демонструють аскети, але її представники мають ту чесноту, що наставляють, — тобто відривають від надто дріб’язкової уваги до себе — тих, хто бачить, як вони розпалюються через середньовічну «Суперечку універсалій», релігійну герменевтику або через «Мемуари» Казанови.

Така вона — активна мудрість ерудитів, що ведуть діалог із фігурами традиції, неначе з такою самою кількістю героїв. Ця часто патетична мудрість інколи розкриває очам певний скептицизм стосовно сил, які треба було б мобілізувати самому собі, щоб бути на висоті тих героїв.

У людей знання, незалежно від того філософи вони чи ні, безперечно, немає такою самою мірою, як у аскетів, культу відстороненості й незалежності. Часто вони надають перевагу перед ним зближенню, яке встановлюється завдяки знанню, яке поділяється і дискутується. Мало схильна до розумових вправ, освічена мудрість (ворЬїа) «мудреців» не може, одначе, заперечувати мудрість людей пересічних, які не ставлять собі запитання щодо цінності життя, а виявляють незаперечну здатність до існування.

Тривалий час принижували обачність (phronésis) — цю просту схильність «до вибору й дій стосовно того, що в нашій владі робити й не робити», за визначенням Аристотеля. Наводилися й деякі причини такої поведінки. Так, від часів Платона перевага надається мудрості, яка торкається вічних Ідей і яка допускає своїм носієм інтелектуальний спосіб. З іншого боку, оскільки обачність стосується людей, що піддаються змінам, її вважають відносною, а отже, випадковою. Для своєї епохи Аристотель був єдиний, хто її захищав. Він міг це робити, адже був ще чутливий, пояснює П’єр Обенк, більше, ніж його учитель Платон, «до справжнього трагічного впливу Греції»2, тобто до бачення світу, що перебуває під владою випадку, а боги якого безсилі чи відсутні.

Обачність виявилася дещо більше знеціненою з розвитком сучасної науки, у добу, коли гору беруть ідеали цілковитої раціональності та коли випадковість приписують невігластву, на знищення якого претендували просвітники. Обачність стає тоді не більше ніж мораллю слабкого духом. Між іншим, Кант віднесе її до поведінки простої вправності, якою керують емпіричні правила. На його думку, вона навіть не належить до поля етики.

Обережна людина аж ніяк не славетна й жодною мірою не заслуговує на винагороду званням філософа. І проте я вклоняюся перед нею, де б я її не зустрічав, як у буденному житті, так і в екстремальних ситуаціях. Я думаю навіть, що їй судилося викликати чимраз більше захоплення з причин, які дедалі краще аналізуються сучасною епістемологією й соціологією: наука більше не має давньої зухвалості й не обіцяє точних речей, які могли б виправдовувати амбіції мудрості, що має своїм призначенням вічність; прагнення наших сучасників до щастя більш відкрите, а відтак етика, з якої Кант виключав вправність обережних, стає менш притягальною; універсалістські принципи, на які мали спиратися моральні імперативи, на думку філософів кантіанського штибу, дедалі більше відступають перед прив’язаністю до конкретних ситуацій, які саме й потребують мистецтва вхопити «своєчасну мить» (kairos) — ще одне слово, яким позначалася мудрість в Аристотеля.

Незалежно від того, радітимемо ми чи ні цій новій умові, результат є сприятливим для реабілітації позицій обережності, і в цьому сенсі я зазначав зрослу роль «мудрих», які в наших суспільствах займаються оцінкою проблем, народжуваних науковою й технічною непевністю, а також підйомом дедалі більш боязкого індивідуалізму. У цих рамках немає жодного сумніву, що здатність міркувати є ознакою певної зрілості, яку не можуть гарантувати ні наукове знання, ні духовний аскетизм. Звісно, обережність заслуговує на краще, ніж другорядне місце, яке їй часто відводили філософи та мудреці, що претендують на вічність.

В основі можливого ставлення до мудрості лежать фактично дві метафізичні концепції: за одною, світ уважається досконалим або принаймні завершеним; за другою, він уважається хаотичним або щонайменше незавершеним.

Якщо пристати до першої концепції, то ми схилятимемося до мудрості, утвореної зі згоди на долю, з відданості Великому Всьому. Оскільки світ у наших очах є всім, чим він може бути, ми змушуватимемо себе пізнавати його таким, яким він нам видається, а Добро полягатиме, на нашу думку, у самому цьому знанні. Мудрець-стоїк або буддист гадає, таким чином, що світ заповнений, і йому потрібно зрештою лише вмоститися на правильне місце, навіть подекуди й розчиняючись у ньому.

Якщо ж, навпаки, ми дамо переконати себе другій концепції, то схилятимемося в бік мудрості практичної, тобто такої, в якій живе бажання діяти, щоб здійснити збережені світом відкриті можливості. Оскільки світ є до деякої міри таким, яким його роблять люди, то мудрець упізнає себе тут за тими зусиллями, що їх він докладає, аби вигадати краще. Так, мудрець Аристотелевого штибу знає ціну дії і, не піддаючись оптимізмові наївних (або фанатиків), які вірять у можливість реалізувати Абсолютне добро, він береться розплутувати клубок випадковостей у кожному конкретному випадку.

Його сила криється в переконаності, немислимій для мудреця, породженого попередньою концепцією: не може бути порівняння між богами і людьми. Найвищою дурістю, на його думку, було б забути про це та прагнути цілковито божественного покою. Світ пропонує себе для випробування мудрості людей, тому що він залишається незавершеним і відносно чужим для богів. Між світом, який чекає від мене тільки захоплення та прийняття, і світом, який певен, що я не прагнутиму неможливого, мій вибір зроблений, і він видається безглуздим тільки тим, чий розум позначений блаженною релігійністю, яку часто викриває Ніцше.

Мені справді подобається думати, що світ нескінченний і що було б геть ілюзорно хотіти позбавитися запаморочення одним лише фактом розуміння.