Розділ II. Епоха нудьги (мудрість і кінець історії)

Щоби бути мудрецем, треба не мати жодних інших справ, або принаймні щоб ваш час у вас не забирала родина, праця чи політика. Відмова від активної позиції, до чого Клеман Россе закликає своїх сучасників, виражає спочатку аскетичне життя, яке дало б змогу кожному зберігати свій час, заховавшись від усіляких посягань на себе. Піклуватися перш за все про себе, берегтися всього, що відволікає від головного. Чи випадково те, що великі вчителі мудрості з’явилися в основному в таких суспільствах, система яких допускала неробство для еліти?

Філософія вимагає вільного часу (оИит), казали в давнину. Вона не для тих, хто змушений займатися комерцією (аєд-оПит) або продавати свою робочу силу. Звісно, нею можна займатися в підпіллі, подібно до римських рабів, що пристали до стоїцизму. Але мудрість дозволена тільки тим, хто може довго триматися під вітрами Історії. Мон-тень ухиляється від своїх обов’язків у мерії Бордо й од сум’яття релігійних воєн, щоб писати свої «Есе». Макіавеллі тільки в засланні зможе досягти стану охоплення життя згори, необхідного для написання його праць. Символічним у цьому відношенні є ритуал автора «Государя», який щовечора вдягався в нематеріальне вбрання, щоб зав’язати розмову з мудрецями античності.

Сучасні суспільства, приречені на гонитву за продуктивністю, відкинули мудрість греків і латинян, яка могла б загальмувати їх. Прагнення добробуту дуже швидко замінило в них пошук настрою, що живиться зваженістю й стриманістю щодо порушень рівноваги й порядку в світі. У нашій уяві мудрець тривалий час асоціювався з образом освіченої людини, відірваної від людської царини, або ще інколи — з образом бродяги, що добровільно поставив себе за межі суспільства, чи, нарешті, з образом буддійського монаха, байдужого до політичних маневрів, від яких може потерпати його громада.

І якщо мудрість усе ж таки повертається в коло нинішніх турбот, то чи не тому перш за все, що наше суспільство заходить у глухий кут руху, спрямованого на підвищення продуктивності, а його ідеал цивілізації ставиться під сумнів? Менше роботи, менше любові до майбутнього, менше поваги до політичної еліти: можливо, цим виправдовується бажання відновити діалог з учителями старих часів, які знали про ілюзорність шарпанини смертних. Час стати мудрим приходить тільки тоді, коли бажання майбутнього припиняє відривати нас від теперішнього.

Дещо подібне висловлював Бенжамен Констан, намагаючись зрозуміти брак динамізму в сучасних суспільствах і прихід боязкого індивідуалізму, що відірвався від політичних ідеалів грецького громадянина, який зберігав схильність до участі в політичному житті свого поліса:

«Древні перебували в цілковитій молодості свого духовного життя; ми досягли зрілості, а можливо, старості; ми завжди волочимо за собою бозна яку гірку думку, що народжується з досвіду і яка руйнує ентузіазм»1.

Лишається з’ясувати, як це старіюче суспільство скористується з мудрості тих, хто свого часу намагався вгамувати завзятість народів, що створювали своє майбутнє...

Повернення Уліса

Історія відволікає людину від турбот, пов’язаних із її духовним життям, але вона також примушує перевершувати себе, без чого для мудрості не було б жодних викликів або ж вона злилася б з покоєм суто тваринного життя. Більшість філософів визнали, що занурення у вир історії має певну позитивну якість — воно спонукає до зростання. Те, що дітей і старих мудрість не бентежить, як ми вже про це казали, пояснюється їхньою відірваністю від історичної арени. Хоч в якому стані вони перебувають — у «стані поза грою» чи на боковій лінії, вони приневолені тільки до насолоди собою, до тихого божевілля безтурботних. Навіщо та філософія, коли нам немає чого доводити світові? Яка мудрість, отже, може звабити того, кому невідомі знегоди долі?

Щоб рости, потрібно «пізнавати на досвіді», — каже нам здоровий глузд. Це, звісна річ, призводить до жорстокого відкриття для себе опору з боку того і тих, хто вас оточує. Основним філософським рушієм залишається втрата ілюзій, можливо, навіть більше, ніж здивування. Дитина відкриває для себе, що вона не є центром всесвіту й повинна рахуватися з іншими. Це не значить, що вона одразу схиляється до філософії, але принаймні вона готова зустрітися з досвідом, тобто піти «сходами», що ведуть до вищих рівнів, якщо використати метафору, що її так полюбляє наводити Джорджіо Агамбен у своїй книзі «Дитинство та історія».

Порвати з безпосередньою інтуїцією, піти на те, аби відірватися від добрезнаного, терпіти в деяких випадках певну форму ненависті до себе: ось рудиментарне випробування, яке може спонукати одного дня зажадати мудрості. Треба прожити життя Уліса, щоб прагнути покою.

Гегель недаремно описав «одіссею свідомості» у «Феноменології духу»: безнадійність і скептицизм обов’язково позначають маршрут, що веде природну свідомість, свідомість наївної людини до свідомості філософської. Досвід завжди є передовсім фактором розчарування: те, що здавалося істинним, виявляється фальшивим; те, що вважалося суттєвим, стає незначним; те, за що ми могли б битися, показує свою цілковиту марноту. Від цього можна вмерти або ж, навпаки, цим живитися й у такий спосіб зростати.

Філософ повністю освоївся з досвідом: він — «той, хто пробуджується та говорить», — каже Мер-ло-Понті, і якщо він діє так, то це тому, що він опинився засланим далеко від самого себе, висланим, якщо можна так висловитися, до країни двознач-ностей і примушений до іронії, щоб вижити після руйнування своїх перших усталених понять. «Філософія, як каже той же таки Мерло-Понті, ніколи не буває серйозним заняттям. Серйозна людина, якщо така існує, — це людина однієї єдиної речі, якій він каже так»2.

Перейшовши до стану досвіду, який починається з того, щоб сказати «ні», філософ за визначенням перебуває у відстані й стурбованості — відстані стосовно привабливих очевидностей, яким довіряються щасливі наївні, і стурбованості тих, хто завжди хоче протилежного: «створювати, але шляхом руйнування, знищувати, але шляхом збереження»3. Мудрість, звісно, принесе йому заспокоєння та примирення, але після того, як він добряче поблукає і навіть опуститься на дно. У цю мить вона увінчає його зусилля, щоб досягти повного усвідомлення самого себе, а також свідомості, яку надає йому світ в усій своїй очевидності.

Подібно до Уліса, що повернувся на Ітаку, філософ має тепер підстави для відпочинку: ставши нарешті мудрим, він зрікається філософії. Він відкриває себе, як боги з Платонового «Бенкету», звільнений од конечності й турботи про роздуми. Отже, йому вже непотрібно переживати чи набувати якогось досвіду. Його часовість відбуватиметься назавжди в теперішньому.

Якщо таке трапляється з доконаним мудрецем, то чи слід дивуватися тому, що філософи, які завжди кудись ідуть, були часто зачаровані війнами? Багато з них убачали в досвіді війни вирішальний чинник для процесу гуманізації. Якщо можна хотіти бути мудрим лише тому, що попервах ти був божевільним, якщо залучатися до філософії тільки на тлі безнадійності, то тоді війна таки стане головним подразником.

«Щасливі народи не мають історії», тому що вони не дають узяти гору пристрастям, на відміну від тих, які піддаються ним, наражаючись на небезпеку взаємного знищення. Але при цьому, наголошує Гегель, їм не знайомі захоплення та задоволення духу, що лежать в основі великих діянь. їхня мудрість буденна, складена зі солоденького самовдоволення. Вона не є результатом підкорення себе, до якого закликає філософія. Чи став би Сенека Сенекою без крайностей Нерона? Чи став би Мон-тень Монтенем, якби не неймовірні приклади розпусти, що йому їх давала громадянська війна?

«Миті щастя в історії — то білі сторінки»: на жаль, Гегель має рацію, і мудрець, що не зреагує на екстраординарну ситуацію, матиме всі шанси виглядати як нудний резонер або навіть як звичайнісінький пустомолот.

Знегоди долі — це умова всякого росту й таким чином необхідність, аби могло зреалізуватися суто людське життя. Сам Кант визнає це в праці, яка багато пояснює і про брак схильності Нових часів до прісного спокою народів без історії, і про нав’язливе прагнення самоперевищення, яке баламутить окремих особистостей і нації: