Розділ IV. Досвід поразки (мудрість і вина)

Звісна річ, не все можна пояснити згадкою про трагічний конститутивний чинник людського існування, але відчуття, що дає нам як істотам ознаку нашої людяності, цим лише підсилюється: трагічний герой знає, що є тільки іграшкою богів, але він усе одно прагне нести відповідальність за свої дії, жити так, неначе він сам керую своєю долею.

Облишмо ідеал мудрості, який має на меті викинути поразку з життя людини під тим приводом, що все добре, тому що так вирішили Бог або Доля. Філософія поводиться більш вимогливо й обстоює протилежну думку: людина є людиною, тільки якщо сприймає поразку як свою найбільш потаємну істину. Саме в такий спосіб Шеллінг пояснює емоції, що їх відчувають люди під час трагедії:

«Часто постає запитання, як розум греків міг терпіти суперечності своєї трагедії. Смертний, якому фатальністю призначено стати злодієм, який бореться проти фатальності й усе одно зазнає жахливого покарання за злочин, що став результатом фатальності! Причина цієї суперечності, та, що робила її терпимою, була глибше, ніж уявлялося: це була боротьба людської свободи проти влади об’єктивного світу, боротьба, в якій смертний повинен був обов’язково загинути, коли ця сила була силою верховною (фатум), і проте, оскільки він не гинув без боротьби, він мав бути покараний за свою поразку. Те, що злочинець був покараний, хоча він і поступався лише перед вищою силою долі, означало визнання людської свободи, це була шана, яку віддавали свободі. Так, даючи своїм героям змогу боротися проти вищої сили долі, грецька трагедія визнавала людську свободу»!2.

Марно було б, отже, засліплювати собі очі та ігнорувати невикорінну схильність до виклику, яка відриває людство від природної інертності й об’єднує для нього поразку та свободу. В основі свободи лежить усвідомлення неминучої, так би мовити, запрограмованої поразки. Нехай же усвідомлять це й мудреці, закохані в долю: людина завжди живе по-справжньому тільки в ритмі останнього й вирішального бою.

У принципі ті, хто заявляють, що їхнє життя не вдалося, мають чималу мужність. Її потрібно більше, ніж для того, щоб стверджувати, що життя було вдале, оскільки поразка переносить нас у стан непримиримості зі світом, на що не здатні боги — ті, хто може бажати лише того, чому вони дали життя. Вірити, що твоє життя чудове, і більше нема чого від нього очікувати — хіба це не одне й те саме, що гадати, неначе ти завоював схильність богів, зміг, сказати б, принижено виторгувати їхні сподівання? Ніхто не може вкрасти в мене мої поразки чи суперничати з ними, у той час як мої успіхи завжди можуть бути розкрадені чи використані задля якоїсь зовнішньої справи.

Провалити своє життя — це значить сприймати як свою власну людяність, про яку боги могли думати, що вона буде нашим засудженням, і що ми будемо ненавидіти її. По суті, у нас більше ініціативи в поразці, ніж в успіху. Тільки через неї до нас приходить упевненість у конечності, без якої немає прагнення до повноти.

«Прожити в поразці досвід буття»13 — цими словами завершується велика праця Карла Ясперса «Філософія. Орієнтація у світі. Прояснення екзистенції. Метафізика» — книга, в якій стверджується, що «буття завжди в дорозі» і що воно губиться, якщо вважає, що досягло своєї мети.

Мудрість — це не щастя

Потрібно, отже, іти далі: чи можна вимірювати мудрість щастям, що вона його приносить? У цьому разі провал наших планів, розчарування нашого життя стали б для неї остаточним запереченням.

Відомо, що Платон твердо вірив, що щастя полягає в мудрості й у чесноті, що воно потребує для цього розміреної поведінки, якій сприяє тренування духу. Аристотель не погоджувався з цим: він визнавав, що таке поводження веде до правильного життя, але сумнівався, що цього досить. Визначення щастя видавалося йому дуже випадковим. Більшість людей згодні з тим, що «добре жити», «досягти успіху» значать те саме, що й бути щасливим.

«У питанні про те, що таке щастя, — читаємо ми в «Нікомаховій етиці», — виникає розбіжність, і більшість дає йому інше визначення, ніж мудреці. Для одних це щось наочне й очевидне: насолода, багатство, пошана — у різних людей різне; а часто для однієї людини щастя — то те, то інше: адже, захворівши, люди вбачають щастя в здоров’ї, опинившись у злиднях — у багатстві»14.

Крім того, досягнення щастя вочевидь підпорядковане випадковостям, яким мудра поведінка не може запобігти:

«[...] шляхетне походження, гарне потомство, врода. Навряд чи щасливий потворний на вигляд, поганого походження, самотній і бездітний»15.

Коротше кажучи, не буває щастя без певної дози талану.

Як важливо нагадати ці істини, особливо догматикам, які хотіли б, щоб можна було бути щасливим у найгидкіших умовах! У своєму коментарі до Аристотеля П’єр Обенк нагадує таке: «Солон стверджував у цьому сенсі, що про людину можна сказати, що вона була щасливою, тільки після її смерті, оскільки, доки вона живе, вона залежить від примх випадку»16.

«Щасливим може бути назване тільки те життя, яке нарешті вивільнене від непевностей прихованого від нас майбутнього, життя, перетворене смертю на долю»17.

У цих міркуваннях занадто здорового глузду, щоб сперечатися з ними щодо відокремлення мудрості й щастя. Так, найжорстокіша боротьба чи найгірше лихо можуть пробудити мудреців; вони не приведуть до щастя, але, щонайбільше, до ностальгії за ним, яка, безперечно, буде болісно переживатися.

Ми торкаємося тут того, що на перших сторінках цієї книги спонукало нас запідозрити ідеали мудрості в тому, що вони слугують смертоносним інтересам або принаймні таким, що опираються ентузіазмові «активних» індивідів.

Доки ми не виходимо за межі платонівської традиції, ми схиляємося до того, щоб асоціювати мудрість із тим станом повноти, який уже нічого не бажає — хіба що насолоджуватися собою. У цьому сенсі філософія постає перед нами як пошук, спрямований на самоліквідацію у відчутті остаточного задоволення.

Саме так, як ми пам’ятаємо, Кожев коментує Гегеля. Ставлячи запитання, чи може мудрець допустити в себе почуття поразки, ми бачимо, наскільки ми ризикуємо порвати з цією традицією та відкинути суть пом’якшуючих тверджень, які підпорядковують філософію вульгарному апетитові до щастя.