Розділ IV. Досвід поразки (мудрість і вина)

Ніхто не здатен цілком щиро удати з себе мертвого та виголосити, таким чином, рішення страшного суду щодо свого життя. Флобер надає таку можливість своїм героям, тому що він письменник і його творіння перебувають у його повній владі. Але, з іншого боку, свобода емпіричної істоти не дає їй такої змоги та спонукає її, скоріше доки вона просувається вперед, нескінченно відкладати вердикт щодо цінності прожитого нею. Світ в її очах залишається недовершеним і з цієї причини невиз-наченим. їй доводиться в ньому лавірувати й пускатися на хитрощі щодо подій, ідучи навіть на те, щоб просити про невиправдуване, що становить основу всякого життя: якщо я не зняв місяця з неба, то це тому, що я цього по-справжньому й не бажав.

Колись я уявляв собі, що моє життя відбудеться, тому що воно буде цілковито присвячене любові, грошам, навчанню або владі; коли пройшов певний час, я ще в змозі визнати, що все те, що мені не вдалося, — це те, чого я, власне, прагнув уникнути: я не хотів бути ні Растіньяком, ні Горіо, ні Гегелем, ні Сорелем — а просто тією скромною людиною, якою я є, яка все ще живе та зовсім не відчуває як реальність близькість кінця свого існування.

Мудрим є, зрештою, той, хто знає, що здатність оцінювати траєкторію, яку він собі накреслив, є лише фікцією, і якщо він розповідає про своє життя, то, значить, він його вигадує. Життя не є грою з нульовим результатом, вона завжди має запропонувати щось інше, крім перемоги чи поразки.

У книзі, яка має вигляд антипідручника мудрості й назву «Творіть самі своє нещастя», Пауль Вацлавік запитує себе:

«Чому нам важко усвідомлювати, що життя не є грою з підсумком-нулем? Що ми обидва можемо виграти, якщо нас не переслідуватиме нав’язлива думка про те, що нам треба перемогти іншого, щоб не втратити самих себе? І більше того — причому це зовсім не піддається розумінню майстрів гри з підсумком-нулем, — що можливо навіть жити в гармонії з цим всюдисущим партнером — життям?»9.

Щоб досягти цього треба в будь-якому разі більше іронії та природності, ніж має значна кількість проповідників мудрості. Адже поки ми справді живемо, ми не даємо собі загрузнути в самооцінці. Поет Райнер Марія Рільке пояснював це юнакові Каппусу, якого він хотів відвернути від цієї спрямованості на самоспоглядання, що вважається необхідною для мудрості:

«Не розглядайте себе занадто, — писав він. — Не робіть надто поспішних висновків із того, що з вами трапляється: нехай усе це просто стається. Інакше ви надто легко дійдете до того, що дивитиметеся з наріканнями (тобто моралізаторським поглядом) на ваше минуле, яке, природно, причетне до всього, що трапляється з вами нині»10.

Жити по-людськи це значить іти вперед і не давати загальмувати себе тим, чого вже немає. Це вірно, але Рільке не обманюється тими красивими порадами, що він їх роздає, і визнає, що вони містять і певну частку заклинання:

«Не думайте, — одразу ж додає він, — що той, хто намагається вас підбадьорити, без труднощів живе в світі простих і спокійних слів, від яких подекуди ви почуваєтеся краще. Його життя повне страждань і смутку, і йому дуже далеко до вашого. Коли б це було не так, він ніколи не знайшов би тих слів»11.

Прекрасна мудрість, що подає як взірець те, чого їй бракує, а не те, чим вона, як їй здається, володіє: безтурботність стосовно минулого та прив’язаність тільки до теперішнього.

Зрештою, тільки людям дано сповідуватися в болісному почутті провалу свого життя, у цьому незадоволенні, яке не обов’язково живиться від того чи того визначеного ними для себе ідеалу або від тієї чи тієї моделі, яку вони не змогли копіювати.

Тому що можна жити, як це радить Рільке, не обтяжуючи себе минулим або не залякуючи себе самокритикою, і при цьому відчувати смуток поета, нав’язливе усвідомлення того, що ти пройшов повз краще. Ми не обіцяли собі нічого грандіозного на життя; ми не намічали собі великих звершень, і проте ми піддаємося думці, що зазнали поразки.

Цим заперечується чимало настанов мудрості: якщо ми повинні погодитися з тим, що в житті немає «навіщо?», то як пережити непоясниме розчарування, що його воно може викликати в нас, — розчарування, якому не передує жодне очікування? Ми «утрималися від того, щоб досягти», як це радить Пауль Вацлавік, і думаємо, що в такий спосіб уникнули того, що Оскар Уайльд вважає двома трагедіями життя: здійснити або ж не здійснити свою мрію. Та все одно якась нездоланна меланхолія затьмарює картину.

Поразка і свобода

Мудрець дуже щасливий, якщо він уникне парадоксу розірваного життя: водночас ясно усвідомлювати, що людина завжди є лише продуктом випадку, і відчувати свою поразку.

З одного боку, маємо причини пробачити собі все, з іншого — звинуватити себе в основному. Те, що творіння письменника оцінюють свій шлях як фіаско, є вже дивним, оскільки вони були призначені виконати плани автора й, так би мовити, запрограмовані на реалізацію його намірів. Але те, що я сам можу відчувати аналогічну зневіру, хоча я весь час пристосовувався до подій і давав захопити себе зненацька непередбачуваним, це видається мені цілком загадковим і може стати запереченням щодо уроків мудрості, сповненої бажання вічного теперішнього.

Або я піддаюся нещирості й мав би визнати, що думка про досягнення мети невпинно рухала мною, і в такому разі я маю підстави для негативної оцінки всього свого життя. Або ж я змушений припустити несвідому прегнантність такої думки, щоб виправдати непоясненне відчуття поразки, яке мучить мене. Або ще я наважуюся зробити висновок, що життя не має жодного сенсу, а сам я, мабуть, несповна розуму, якщо хочу оцінити його як провал чи успіх.

Філософ, що прагне до умов правильного життя — іншими словами, до мудрості, — як і той, хто хотів би розібратися з почуттям своєї поразки, роблять у кінцевому підсумку одну й ту саму помилку: вони піддаються ілюзії, яку можна назвати як теологічною, так і метафізичною, оскільки привласнюють собі місце Бога або ж набагато скромніше місце творця, який відповідає за сенс того, що з ним трапляється.

Між тезою про абсолютну випадковість і досвідом поразки лежить прірва, яку важко заповнити. Ствердження марності сенсу заперечує саме себе так само, як і твердження, яким доводиться цілковита раціональність реального. Якщо я проголошуватиму як остаточну істину те, що ніщо не має сенсу, і абсурдно допитуватися, вдалося моє життя чи не вдалося, то цим я скажу не більше, ніж коли б стверджував, що все підпорядковане причинам, і зовсім марно думати, що моє життя могло не досягти своєї мети.

Хоч на щоб посилалася мудрість — на випадковість або на абсолютне знання, вона залишає недоторканим відчуття того, що життя, яке завершується, віддало найкраще чи найгірше, а емпірична істота, якою є я, вирішальним чином сприяла цьому.