Розділ III. Щастя через байдужість (мудрість і дія)

«Усе життя філософа — це підготовка до смерті»6, — пише Цицерон: ця загальна фраза, яка була сформульована ще в «Федоні» Платона, проходить крізь усю літературу, призначену для піднесення людей над їхнім станом.

Від нав’язливою думки про смерть позбавляються різними способами, які надають власного режиму тренування духу: забороняючи собі боятися її й переконуючи себе, що страх цей ілюзорний (як робили Епікур і буддисти), або ж думаючи про неї щодня і навіть щогодини, аби кінець кінцем ця думка стала звичною (як це робили Сенека чи Мон-тень). Смерть-знищення, смерть-визволення — це одне й те саме, і мудрість переконує в цьому. Незалежно від того, чи ми гадаємо, що через неї повернемося до continuum (лат.: безперервності— прим. пер.) життя, чи будемо нарешті звільнені від тіла, кінцевий результат є однаковим, і ми можемо спокійно жити в теперішньому.

Проте мудрець не має потреби вірити в безсмертя душі, щоб спокійно почувати себе. Вправи, які він примушує себе робити, і володіння собою, якого він за їхньої допомоги досягає, є в його очах запорукою переваги свідомості над тією невідомістю, яка лякає звичайну людину й кидає її в забобони. Цього йому досить.

У цьому плані метафізика, яка слугує підвалиною для багатьох учень, може видатися неповноцінною. Варто лише розуміти свідомість як певний потік, що виявився перерваним під час народження людини не тільки тілом («могилою», про яку згадує Платон), але й через «я» («его» буддистів).

Адже, так само, як і тіло, «я» — це тюрма; воно, як пише Андре Конт-Спонвіль,

«неначе думка, яка вірить у свою суттєву ідентичність, неначе потік, який вважає себе за субстанцію, неначе наслідок, який сприймає себе як начало, неначе якась історія, що вважає себе за суть...»7.

Фактично «его» не існує — хіба що як відмова й відокремлення. «Я» і тіло мають, отже, те спільне, що обмежують потік універсальної свідомості, який пронизує людей, і генерують у такий спосіб страждання, властиве конечним істотам.

Найкращим варіантом цієї метафізики, що вийшла зі Сходу, є, безперечно, філософія Шопен-гауера. За нею, весь світ бере початок в єдиній волі, яка підтримує в індивіді, що в ньому вона живе, стан постійної напруги — «бажання, яке не закінчується жодним досягнутим предметом, яке нездатне на кінцеве задоволення, а для зупинки якого потрібна перешкода, закинута в безконечність»8. Напруга, бажання, яке неможливо втамувати, перешкода — тобто страждання, тим гостріше, що воно вражає більш свідомих людей.

Єдиний вихід, за Шопенгауером, заперечувати в самому собі «бажання-жити», що є нашим джерелом. Як саме? Через естетичну насолоду — наприклад, музику, — яка відриває нас од самих себе й змушує втратити відчуття меж, які оточують нас. Або, ще краще, через аскетизм, до якого вдаються послідовники Будди, щоб загасити бажання, а з ним і страждання.

У цьому метафізичному контексті неважко роздивитися якості мудреця. Він той, хто силкується повернути свідомості її первісну лабільність, а для цього — знешкодити пастки матеріалізації (або уречевлення), яка зміцнює її протікання — наприклад, ілюзії самостійності «я» і пристрасті, що бентежать тіло. Як саме цього досягає мудрець?

Він досягає цього на кшталт буддиста, завдяки медитації, яка не зважає на логіку (завжди ма-теріалізуючу) і пробуджує принципово важливу безперервність думки. Послідовники Будди набивають у такий спосіб руку на перестрибуванні з однієї думки на іншу, ніколи не зупиняючись на жодній із них. Моноідеїзм для них є пасткою, якої уникають, отже, примушуючи себе до легкості, можна навіть до сміху, який знімає серйозність і похмурість. Цікава в них є настанова: щастя полягає в плавному переході, і мислити слід так, як слід було б і жити, тобто не вважаючи себе назавжди прикутим до тіла, в якому на цей час утілена свідомість.

Мудрець-буддист намагається пригадати свої попередні життя, і якщо думки його стрибають, мов козенятка, то саме для того, щоб розмити ілюзії, пов’язані з цим утіленням. Тим самим його винагородою стає радість: вона пов’язана з цим станом не-стримання або «визволення», з відчуттям того, що ти линеш і огинаєш усі рельєфи. Наскільки задоволення передбачає наявність стосунку тебе з іншим — або принаймні сприйняття певного зовнішнього, що задовольняє, — настільки радість виражає вже тільки самозабуття в потоці, який проходить від одних до інших. У цьому розумінні та з певною парадоксальністю можна сказати, що радість супроводжує розуміння того, що смерть — це не що інше, як повернення до первісного потоку, якому передують миті справжнього спілкування між істотами, розділеними в інший спосіб суспільним життям.

Медитація, яка позбавляє реальності навколишній світ, яка розчиняє те, що затримує увагу в буденному житті, кінець кінцем приносить суб’єктові відчуття гармонії з усім. Утрата відчуття своїх тілесних меж, розчин «я», що з цього випливає, збігаються для нього з досвідом розширеної міжсуб’єктивності. Радість закріплює цей збіг.

Приймати те, що випадає

Семантичним еквівалентом медитації, цього привілейованого заняття для всіх традицій, у християн є «духовне споглядання», «зосередженість». Медитація вочевидь свідчить про наявність руху, протилежного тому, яким «я» розпадається та повертається до потоку, що він є його опорою.

Адже мудрець, що медитує, не шукає в радості якогось містичного екстазу. Він прагне не розтанути в безмежному, а навпаки, відчути силу, якої він набув над самим собою. На найнижчому щаблі медитація означає щоденний огляд свідомості, до якого він себе примушує. Завдання полягає в тому, щоб звітувати перед собою, якщо ти прагнеш жити в мирі.

«Чи є щось гарніше, — запитує Сенека, — ніж дивитися допитливим поглядом на весь день? Який сон іде за цим розглядом самого себе, який він спокійний, глибокий і вільний, коли розум був похвалений чи попереджений, коли він перетворив себе на споглядача й таємного суддю своїх власних звичок! Я користуюся цією силою та щодня захищаю себе перед самим собою. Коли заберуть смолоскипи, а моя жінка, що вже звикла до моєї поведінки, замовкне, я переглядаю подумки весь свій день і зважую те, що робив і казав; я нічого від себе не приховую і нічого собі не прощаю»9.

З такою самою насолодою ставиться до аскетизму й Монтень, вважаючи його призначеним для досягнення цілковитого усвідомлення себе:

«Моя найкопіткіша й головна праця — вивчати себе собою... Медитувати себе — це могутнє й повне дослідження для того, хто вміє прощупувати себе й рішуче використовувати: я вважаю за краще кувати свою душу, ніж обставляти її»10.

Проте таке самоспостереження є більше ніж проста інтроспекція, а те зосередження на собі, що воно його дозволяє, є також і обходом світу. Сенека чи Монтень не якісь там звичайні егоцентристи: досвід себе для них є підставою для розкриття універсальної симпатії, яка об’єднує всіх істот Всесвіту. Саме таким є принцип будь-якої мудрості, визнаної такою: досягнення гармонії себе з реальністю.