Розділ III. Щастя через байдужість (мудрість і дія)

«Мудрець — це той, хто перейшов через усі відмінності й зміни та став одним цілим з усім. Саме тому він є другом усіх творінь і не є нічиїм ворогом. Він любить найнезначніше творіння, як самого себе, тому що він — єдине ціле з творенням».

Те, що висловлює цими словами Свамі Прадж-нанпад (1891—1974)11 — цей мудрець сучасності, поділяється будь-ким, хто зрозумів, що медитація веде до розширення «я», аж до краю Всесвіту. Від стоїків до Гегеля, не кажучи вже про мудреців Сходу, метою всякої мудрості є примирення зі світом.

Мораль може сказати «ні» плинові речей, у той час як ЕТИКА — яку зазвичай споріднюють з поняттям мудрості, — полягає у відповіді «так», якою сприймається все, що трапляється, незалежно від того, розуміємо ми причину цього або ні. Мораль підтримує нас у відокремленні, і через це вона формулює певний «обов’язок-буття»; мудрість розміщує нас усередині речей, у насолодженні буттям.

Андре Конт-Спонвіль стверджує на цій підставі, що нещастя людей походить від ідеалізму, тобто від їхньої природної схильності хотіти, щоб реальність не була тим, чим вона є, та від їхнього впертого сподівання на те, що вона відповідає їхнім очікуванням. Знову ж таки ключем спокою є безнадійність — відмова втекти й сховатися в уявленні чогось кращого чи розташованого деінде.

Казати «так» усьому, що приходить, без покірності та гіркоти, — ось що означало б щасливий кінець філософії, як ми вже говорили. А отже — досягнення мудрості. Слідом за стількома мислителями з цим погоджуються Гегель і Ніцше. Немає більше відокремлення від реального — завдяки умоглядним зусиллям або ж духовному аскетизмові. Немає більше суперечки між суб’єктом і об’єктом.

Звідси запитання, яким починається цей розділ і яке залишається таким у повному обсязі: що таке діяти, коли дії щодо зовнішнього реального вважаються марними, коли згода на світ, такий, як він є, видається найвищим ступенем щастя та успіху?

Коли їх просять дати відповідь, деякі мудреці кажуть, що треба приймати, але не відмовлятися, не поступатися, не втікати. Що саме вони мають на увазі? Якщо ми приймаємо, то це значить, безперечно, що речі не можуть бути інакшими і що потрібно, отже, поступитися перед ними, відмовитися від їхнього трансформування та полишити будь-які наступальні амбіції проти них. У цьому плані індуїстський духовний наставник не дуже нам допоможе:

«Ви не можете вдіяти інакше, як прийняти те, що є, а далі, якщо потрібно, спробувати його змінити. Чи є це фаталізмом або чи є це фактом чи істиною, якої ви не можете уникнути? Якщо ви захворіли, то чи виграєте ви що-небудь, якщо бунтуватимете або якщо прийматимете її? Так, хвороба трапилася; тепер, якщо потрібно, спробуйте усунути її»12.

Це двічі повторене «якщо потрібно» дуже загадкове. Строго кажучи, потреба ніколи більше не мала б турбувати мудреця. Хіба його свобода полягає не в тому, щоб приймати те, що є необхідним — і хіба не є необхідним усе в реальному, оскільки воно реальне? Як же тоді мудрість не спонукатиме до бездіяльності або навіть до ледарювання?

Філософ і автор політологічних есе Жан-Франсуа Ревель розмовляв зі своїм сином — буддійським монахом Мат’є Рікаром — про цінність і значення мудрості, що прийшла зі Сходу. На завершення книги, присвяченої цим бесідам, він заявляє:

«Образ античного мудреця, егоїстично й спокійно байдужого до шумливості суспільного життя, є безпідставним штампом. А однією зі складових буддизму, важливість якої я відкрив у цих бесідах, є саме його політична спрямованість. У якому сенсі? У такому сенсі, який, на мою думку, наближається до сенсу стоїків, що вірили в універсальний закон, водночас раціональний і моральний, яким мудрець повинен глибоко перейнятися та який утворює водночас «громадянство світу». Цей космополітизм, говорячи буквально, вінчає політичну філософію, але не припускає жодної байдужості, будь-якого зверхнього ставлення мудреця щодо повсякденної політики суспільства»13.

Із наведених слів випливає, що після досягнення мудрості ми маємо підстави для дій у повсякденному житті нашого суспільства, щоб якнайкраще вправлятися з його реальністю. Майже одразу за тим Жан-Франсуа Ревель підтверджує, що мудрець може втручатися в політику у властивому йому контексті:

«У цій царині наперекір тривіальному тлумаченню та кричущо неправильному розумінню, які тривалий час подавали буддизм як учення про бездіяльність, про нірвану, що сприймається як бозна яка вегетативна летаргія, у буддійських настановах є багато такого, чому ми могли б повчитися. Буддійський квієтизм — легенда. І це стало одним із неочіку-ваних мною відкриттів у тих бесідах. Додам — і це буде конкретним підтвердженням, якщо таке мало місце, — що вочевидь смиренна практична й мужня прозорливість Далай-лами за тих трагічних обставин, в яких він має діяти як духовний і політичний вождь народу-мучени-ка, що поважає певний моральний ідеал, нічим не поступається безрезультатному всевіданню стількох професійних державних діячів»14.

Нехай буде так. Буддійський мудрець не примиряється з окупацією Тибету Китаєм, а його духовний поводир свідчить, на думку світу, про те, що дійсність несправедлива. У цьому випадку мудрість полягає в свідченні, яке спонукає покинути монастирські стіни, і в турботі про те, щоб забезпечити «народові-мученику» нормальні умови життя у вигнанні.

Потрібно, отже, переглянути в бік зменшення пишномовного — гегелівського — розуміння політичної дії: мудрець не претендує на перетворення світу, тобто на здійснення революції. Якщо він каже «так» реальному, то не для того, щоб суперечити собі, висуваючи на заперечення йому кілька ідеалів. Адже, виголошуючи це «так», він не відчуває себе вільним від того, щоб пильнувати, аби це реальне не призвело до надто великих страждань для нього самого і для йому подібних. Можна, отже, приймати світ і продовжувати діяти — смиренно — на краще.

Сучасні покоління, які успадкували відхід від революційних ідеалів старших, легко сприймуть захоплені слова Жана-Франсуа Ревеля: на політичних теренах мудрість полягає в тому, щоб правильно управляти й розподіляти те, що є. Вона не може спонукати до реалізації ідеального суспільства.

Адже утопія, зрозуміло, є завжди безрозсудною, і мудрець нагадує нам про це. Політична реальність, з якою ми не те що стикаємося, а для якої призначені, не відрізняється від природної необхідності: так, ми не можемо протистояти кліматичним катастрофам, наприклад ураганові, а лише намагаємося захиститися від них. З цією реальністю треба миритися.

Політична мудрість, навіяна стоїцизмом або буддизмом, не має інших амбіцій. Вона закладає підвалини влади без володіння, що базується на любові до того, що є, і на безмірному терпінні щодо страждань, які невіддільні від життя.

Увійти в потік

Даосизм вартий поваги тому, що розібрався з питанням, яке ставить перед мудрецем людське правління. І справді, які політичні дії можуть узаконити мудрість, яка виходить з думки, що нічого не існує насправді, а «я» є ілюзорним?