Розділ III. Щастя через байдужість (мудрість і дія)

Лао-цзи, який, очевидно, як і Конфуцій, жив близько VI ст. чи V ст. до Р.Х., дав своє ім’я праці, що будує модель мудрості на такій настанові, як «нічого-не-робити» (ву-вей), «недіяння».

Накреслений у такий спосіб шлях дао постає як відповідь на обстановку насильства, боротьби за владу, якій конфуціанство хотіло б зарадити, навпаки, закликом до моральних дій. Чому не слід діяти, коли все круг тебе рухається? Звідки взялася думка, що мудрість може полягати в такому «не-діянні»?

А взялася вона з твердження, що претендує на емпіричне спостереження: не діючи, ми уникаємо обману, до якого спонукає агресія, ми розриваємо коло насильства — оскільки будь-яка сила кінець кінцем завжди обертається проти самої себе.

Проте недіяння не є, правду кажучи, летаргічним. Те, що Ревель підкреслював стосовно буддизму, торкається й даосизму: ідеться не про те, щоб опустити руки перед убозтвом світу, а тільки про те, щоб не дозволяти собі суперечити тому, що сприймається як природний перебіг речей (або, згідно з усталеним виразом, «невидимій силі дао»). Цей перебіг, як стверджується, підкоряється непорушному циклові, що веде підпорядковані йому стихії знизу вгору, а потім згори вниз.

Знаючи це, мудрець уважає за краще ввійти в потік, ніж опиратися йому. Він знає, що, віддавшись на волю хвиль, він може тільки виплисти на поверхню. Тож, якщо він діє, то лише задля того, аби спробувати допомогти речам здійснити їхній рух відтоку, той, що повертає їх зверху вниз.

Дотримуватися дао — значить, навчатися йти в зворотному напрямку, що виражається різними способами: наприклад, «вчитися розучуватися», «зменшуватися» або прагнути до «прямого опанування речами й дієвості, що прямо впливає на них».

Такі навички потребують, звісна річ, певної техніки з метою опанування тілом: гімнастичні вправи для розминання суглобів, контроль за диханням, вправи з координації рухів. Проте все це переходить за межі чисто індивідуального аскетизму, коли стає зрозуміло, що треба вміти користуватися своїм тілом ще й для того, аби вміти користуватися людьми. І насправді, техніка тілесних вправ, що її вимагає даосизм, може, за необхідності, перетворитися на бойову техніку.

Як каже Жан Леві, «екзотерична дієвість залежить від езотеричної концентрації»15. Інакше кажучи, мудрець концентрується завдяки вправам, які, зрештою, характерні для багатьох духовних традицій, але він це робить задля того, щоб розгорнути в подальшому свою силу проти інших.

Якщо придивитися, можна дійти висновку, що доктрина недіяння, попри те, що вона твердить про своє дотримання «природного перебігу речей», може також виправдовувати й стратегії завоювання.

З цієї точки зору, коментуючи праці Хань Фея, китайського філософа III ст. до н.е., Жан Леві не залишає жодних ілюзій: даоїстська мудрість, упроваджена в управління людьми, безжалісна: недіяння обґрунтовує в ній диявольське потурання на кшталт такого, яке може бути притаманне лібералізмові найгіршого штибу. Так, природний перебіг речей виправдовує думку про те, що слід залишати нужденних в їхніх злиднях:

«Замість рятувати людей, викликаючи безладдя, — говорить китайський цар, — нехай буде кілька зайвих мерців, якщо треба зберегти порядок»16.

У загальному плані даосизм захищає інтереси монарха, наділяючи його мудрістю, вільною від турботи про втручання в реальність: «Ідентифікуючи себе з дао, монарх зливається з мудрецем, — пише Жан Леві, — він з’єднується з космічним законом»17. А закон цей природно нелюдський. Монарх, що втілює його, «позбавляється будь-якої рішучості; спарований з небуттям, він не бере на себе жодної ініціативи, не діє й залишає все на са-моплив, ніколи він не може віддатися своїм пристрастям. Не існує доброї волі монарха, оскільки сам він без бажань, без волі, без якостей»18.

Розсипаючи свої поради монархові та маючи, звісно, на меті навчити його стратегії абсолютного панування, Хань Фей у підсумку вимагає від нього додержуватися настанов Лао-цзи:

«Небеса нелюдські: вони ставляться до людей, як до бездомних собак; Святий — нелюдяний, він ставиться до людей, як до бездомних собак»19.

Що може бути спільного між мудрістю-лю-бов’ю, що досягається розширенням «я» до розмірів Всесвіту, і мудрістю-байдужістю, яка може уживатися з мізерією світу? Нічого, хіба що небажання припустити, щоб мудра людина діяла так, немовби вона відповідає за плин речей.