Розділ III. Щастя через байдужість (мудрість і дія)

Жести мудреця виконуються за правилами, що їх диктує світосприйняття, яке вимагає прагнути цілковито до самого себе, тобто не давати собі звертати увагу на те, що не є тобою.

Завоювати теперішній час

Як відомо, заклопотаність мудрістю часто збігається з періодами розпачу й непевності. Вона охоплює людей, які хотіли б сховатися подалі від галасу й люті, які більше зовсім не вірять у колективні дії й прагнуть такої МОРАЛІ, яка вберегла б їх.

До таких людей належав Епікур. Він був переконаний, що для філософії немає іншого призначення, ніж те, що забезпечить щастя індивіда — саме щастя, а не задоволення, яке ніколи довго не триває, і його модель мудрості здається вічною: вона вимагає робити вибір серед потреб, щоб залишити тільки ті з них, які є необхідними (пити, їсти, спати), і відкинути зайві й такі, що ставлять вас у залежність від інших (почесті, багатство тощо); вона налаштовує на усунення страху богів і смерті завдяки знанню фізики; звільняючи в такий спосіб людей від їхніх ілюзій, вона відкриває їм шляхи до блаженства та навчає їх «зневірюватися» без жодного засмучення, тобто цілковито відмовлятися від міражів кращого майбуття; нарешті, вона заохочує розвивати дружбу.

Усі ці приписи адаптують таку мудрість до екстремальних ситуацій і не виправдовують деформування її такою мірою, коли Епікура перетворюють на розбещену людину.

Щодо стоїків, то вони поділяли з епікурейцями впевненість у тому, що знання здатне притишувати страх і, таким чином, уможливлювати щастя. Відкрити для себе, що в природі діє вселенський розум, а від нього походить душа — ось перший крок до мудрості, який, на їхню думку, приводить до бажання жити в гармонії з усім і головне хотіти лише того, що здійсниться в світі. Звеличувана стоїками воля стає в такий спосіб знаряддям опанування приборкання пристрастей, які, якщо їх полишити на самих себе, навертають людей до прагнення неможливого.

Як і послідовники Епікура, стоїки прив’язуються тільки до того, що залежить від них, і біжать від того, що не в їхній владі: судження, уподобання, бажання, неприязнь тощо можна безперечно приборкувати, тоді як тіло, багатство, знаменитість, влада... це речі, від яких воля повинна прагнути абстрагуватися. Свобода полягає в такому зусиллі, спрямованому на те, щоб враховувати реальність і ставити думки й погляди на належне їм місце. Скільки сторінок присвятив Сенека поясненням (зверненим до Луцілія чи Марсії) про те, що єдиною поганою думкою є та, яку ми створили собі щодо смерті, і аж ніяк не те, що звільняє від болю народження.

Зрештою, люди мають обмежені можливості, щоб висловити аскетичний ідеал мудреця. Звісно, потрібно загартовувати тіло, зміцнюючи його проти коливань навколишнього середовища — як от спеки чи холоду, а також і проти внутрішніх контрастів, що їх воно відчуває, таких як спрага чи голод. Образ аскета збігається тут із народною уявою: це Діоген у своїй діжці або йог на дошці з цвяхами. Тіло має стати нечутливим, тобто набути властивостей «не-тіла», і зрозуміло, що саме так воно якнайкраще виявляє свободу.

Мудрець повинен бути незворушним, або він не мудрець. Хоч би ким він був — платоником, КІНІКОМ, стоїком, епікурейцем чи буддистом, ідеться завжди про те, щоб відчувати владу «я», відірватися від буденностей тіла, очиститися від усього, що може затягнути його в надмір. Не варто повторювати, що мудрець прагне спокою та навіть подекуди байдужості. На його думку, спокій вартий ціни тиші, яку він собі приписує.

Вправи розуму й духу мають, отже, властивість поляризуватися на теперішньому часі. Вони є запорукою звільнення, якщо вже правда те, що минуле нас приковує, а майбутнє відриває від самих себе.

«Немає в житті іншого рабства, ніж рабство минулого, — пише індуїстський духовний учитель. — Той, хто звільнився від минулого, — вільний. Чому? Тому що тільки минуле є причиною майбутнього. Майбутнє є не що інше, як продовження минулого. Це — незадоволене минуле, яке шукає задоволення в майбутньому... Замість того щоб жити в теперішньому й у нинішньому, де насправді ви живете? На перший погляд, звісно, ви начебто тут і тепер, але ви виказуєте себе вашою поведінкою, а ваші дії показують, що ви в минулому й у майбутньому... Чому в майбутньому? Тому що ви не вільні від минулого, тож ви завжди думаєте про майбутнє»4.

Мудреці постійно перебувають під впливом нав’язливої думки: щасливе життя є тут-і-тепер, але оскільки ми — люди, що свідомі часу, який спливає, воно нам не дане, і тому нам треба його здобути, позбавившись минулого, якого вже немає, і майбутнього, якого ще немає. Ми повинні заволодіти тим, що тварина має від початку, — відчуттям миті.

Ми маємо справу з парадоксом, досить добре ілюстрованим екстремальним станом кініка (кипі-ков), який вимагає жити, як тобі заманеться, без потаємних думок чи турботи щодо майбутнього, якомога ближче до тваринного стану. Недаремно послідовники Антисфена — того, якого прозвали «Справжнім собакою» (Иаріокиоп), — також згодилися на прізвисько «собака» (киоп), яким їх нагородили, щоб затаврувати їхню безсоромність.

Мудрість починається зазвичай з відмови відкладати життя на пізніше чи труїти його спогадами. Те, що було, змінити не можна, а те, що буде, зважити, по суті, неможливо, ось чому слід жити сьогоднішнім днем і не прагнути якоїсь іншої вічності, ніж вічність теперішньої миті.

Правду кажучи, коли стоїки закликають перейматися тільки тим, що для нас досяжне, а решту відкинути, вони не проповідують, на відміну від кініків, занурення в теперішню мить, а хочуть переконати, що ефективно діяти можна тільки, якщо позбутися жалю за минулим або марних сподівань.

Мудрець-стоїк прив’язується до пережитого теперішнього, чому, безперечно, сприяє тренування духу, оскільки воно виділяє нам пристрасті. Разом із Епіктетом він каже:

«Я роблю те, що залежить від мене, я не бідкаюся й не страждаю. Я знаю, що все, що народилося, повинне вмерти, це — загальний закон; мені доведеться, отже, вмерти. Я — не вічність; я — людина, частина всього, як година є частиною дня. Година настає й минає; я приходжу й теж минаю: спосіб зникнення не має значення; це може бути через лихоманку або через воду, усе однаково»5.

Умерти для самого себе

Зосередження на своїй особі, що його має на меті розвивати мудрець, є способом спонукання перебувати поруч із собою, і зрозуміло, отже, чому філософ описує його як найвищий ступінь свободи.

Потрібна для цього дисципліна вимагає усунути подалі джерела відволікання, починаючи з тих, які приховують те, що ми — істоти, приречені на смерть. Немає нічого більш згубного, ніж страх смерті, стверджують епікурейці. Немає нічого більш сміховинного, ніж цей страх, сказали б буддисти. Найбільшої свободи досягаєш, додали б стоїки, коли боїшся самого страху. Відтак немає зовсім нічого дивного в тому, що заклики до приручення смерті набули такого рельєфу в ученнях мудрості.