Розділ «Мудрість і мудрий»

          кожночасно,

радіючи на земнім крузі Його,

          а забава моя — із синами людськими!

[Прип., 8:22-31]

Тому далі міститься заклик:

Навчання послухайте, і мудрими станьте,

і не відступайте від нього. [Прип., 8:33],

оскільки:

Набування премудрості — як же це ліпше від золота,

набування ж розуму — добірніше від срібла!

[Прип., 16:16]

Відтак, узагальнює С.С.Авєрінцев, Премудрість у своєму відношенні до Бога є окремою персоніфікацією Його деміургічної, світоупорядковуючої волі. Вона є синонімом першопочатку, материнського лона, в якому запліднюється світ. Вона — будівниця, яка створює світ, його добра й дбайлива господиня. В іншому вимірі вона має усвідомлюватися як саморозкриття трансцендентного Бога в ладі природи, людського колективу, в усьому ладі індивідуальної людської духовності.2

Подібне знаходимо в посланні апостола Павла до колоссян, стосовно віруючих: «Хай потішаться їхні серця, у любові поєднані, для всілякого багатства повного розуміння, для пізнання таємниці Бога, Христа, в Якому всі скарби премудрості й пізнання заховані» [Колос., 2:2-3]. А в соборному посланні апостола Якова стверджується: «А мудрість, що зверху вона, насамперед чиста, а потім спокійна, лагідна, покірлива, повна милосердя та добрих плодів, безстороння та нелукава» [Як., 3:17]. Так само й євангелісти свідчать, що Ісус з малих років «зростав мудрістю» [Лк., 2:52], а коли почав проповідувати, люди дивувалися й казали: «Звідки в Нього ця мудрість і сили чудодійні?» [Мат., 13:54]. Важливо також те, що Новий Заповіт не довіряє абстрактній мудрості, а вимагає, щоб вона являла себе в практичному повсякденному житті. Так, апостол Яков звертається до вірних: «Хто мудрий і розумний між вами? Нехай він покаже діла свої в лагідній мудрості добрим поводженням!» [Як., 3:13].

Ідея Софії, Премудрості Божої, набуває інтенсивної розробки в східнохристиянському богослов’ї ІІІ—V ст., зокрема в творіннях Орігена, Афанасія Александрійського, Григорія Ниського, Максима Сповідника, а у створеному на межі епохи античності та середньовіччя корпусі текстів, що їх приписують учню та послідовнику апостола Павла Діонісію Ареопагіту, обґрунтовується необхідність додати до визначення Мудрості Божої трансценду-ючий префікс «пре-» (у старослов’янському перекладі). Отже, як зазначає В.С.Горський, мудрість людська й горня Премудрість були чітко усвідомлені у своїй співвіднесеності.3

Образ Софії, Премудрості Божої, з надзвичайною силою висловлень змальовано Костянтином (Кирилом) Філософом, старшим із солунських братів — першовчителів слов’янства, у його «Про-гласі», створеному в 60-х рр. ІХ ст. Він, як зазначає

В.М.Топоров, убачав у Софії-Премудрості творче, конструктивне, життєстверджуюче начало, що кидає свій відблиск на весь світ, роблячи його со-фійним. Саме Костянтину слов’янсько-православна духовність зобов’язана догматичним і художнім символом Софії-Премудрості, Художниці Небесної.4 За цією традицією ще в першій половині ХІ ст. Іларіон Київський у «Слові про Закон і Благодать» інтерпретує хрещення Русі як прихід Премудрості Божої. Ці інтуїції надихнули Г.Сковороду на вірш «Розмова про премудрість», в якому людина звертається до персоніфікованої Мудрості:

Сестриця люба чи інакше звешся ти?

Ти мати стрункості, а також доброти,

Скажи мені ім’я, назви мені сама,

Без тебе за дурну ми й думку будемо мати.