Розділ «Мудрість і мудрий»

І Мудрість відповідає:

У греків звалась я Софія в давній вік,

А мудрістю зове всяк руський чоловік,

Ще римлянин мене Мінервою назвав,

Християнин Христа імення мені дав.5

Пер. В.Шевчука

І далі Мудрість засвідчує, що вона живе з-поміж усіх народів, перебуває навіть у мало тоді відомих в Україні китайців. А в своїх філософських творах український мислитель, підкреслюючи, що «єдиний Бог юдеїв і поган, єдина і премудрість»6, проголошує «Сіяння премудрості Божої, що із тлінних образів виблискує як дорогоцінний скарб, у надрах прихований».7

Розвиваючи традицію персоніфікації образу Софії, Премудрості Божої, російські релігійні філософи кінця XIX — першої половини XX ст. — В.Со-ловйов, Є.Трубецькой, С.Булгаков, П.Флоренський — розробили навіть окреме вчення: софіологію — як концепцію софійності (премудрості) буття. Цей напрям філософсько-богословської думки вже вийшов за межі православного світу й набув подальшої розробки в працях окремих західних інтелектуалів, зокрема, відомого німецького теолога Т.Шип-флінгера8, який спирається й на німецьку со-фіологічну традицію, найяскравіше репрезентовану в творах містика початку XVII ст. Я.Бьоме.

Розгляд софіології так само, як і більш докладний аналіз присвячених людській мудрості та Премудрості Божої (Софії, Хокмі) античних і біблійних, каббалістичних і патріотичних текстів, вивів би нас надто далеко за межі завдань передмови до праці Ж.-М.Беньє. Але згадати про це було потрібно задля того, щоб хоч у найзагальніших рисах окреслити традиції великих світових культур, зокрема біблійної та східнохристиянської (які випали з поля зору французького філософа), стосовно трактування понять мудрості та мудреця — того, хто є наділеним мудрістю.

Ж.-М.Беньє як західній людині часів постмодернізму притаманне іронічно-скептичне ставлення до дійсності, традиції та мудрості, як він розуміє останню, спираючись на пізньоантично-західно-християнсько-новоєвропейську культурну спадщину. Чіткого визначення, що саме для нього є та «мудрість», в опозицію до якої він стає, в книзі знайти важко. Проте для кращого розуміння позиції автора варто нагадати, що в західній інтелектуальній традиції (на відміну від православної чи поготів іудейської, мусульманської, індійської чи китайської) зміст поняття «мудрість» має виразний раціоналістичний сенс.

Якщо східному, і навіть вітчизняному, «сково-родинському» її трактуванню пасував би ідеєобраз «перебування в мудрості» чи «життя за мудрістю», то західне розуміння передбачає «володіння мудрістю». В останньому випадку вона є категорією скорше раціональною, ніж екзістенційною, тим паче (за винятками окремих, майже виключно німецьких, містиків, поетів і теологів на зразок Я.Бьо-ме, Новалліса чи Т.Шипфлінгера) не персоніфікованою трансцендентною сутністю створеного Богом світу.

На латинському Заході концепція мудрості активно розроблялася в готичному середньовіччі католицькими мислителями від Бонавентури до Фо-ми Аквінського, згідно з яким вища мудрість, дарована Святим Духом, є вершиною ієрархії пізнавальних здатностей, що перевищує інтелектуальні здібності будь-якої людини. Безпосередньої єдності в цьому понятті інтелектуального та морального аспектів (що притаманно біблійному та слов’янсько-православному тлумаченню мудрості) ми не знаходимо.

Навіть більше, західне розуміння мудрості, на відміну знову ж таки від біблійної та східнохристи-янської традицій, має виразне індивідуалістичне забарвлення. Наголос робиться на мудрості (як вищій інтелектуальній властивості) окремого, ато-маризованого індивіда — мудреця, без урахування софіологічного виміру цього поняття. З-посеред шкіл античної філософії щось подібне бачимо в кініків, епікурейців і скептиків. Але стоїцизм, при всій його часом індивідуалістичній забарвленості, наголошує на єдності мудреця зі світом, навіть більше — на його відповідальності перед ним. Дещо схоже, хоч і в більш спіритуалізованому вигляді, маємо констатувати й для основної гілки буддизму — махаяни, на відміну від хінаяни, адепти якої справді заклопотані суто індивідуальним спасінням від страждань цього світу. За вченням махаяни, істинномудрі — бодхісатви — свідомо йдуть на страждання в черговому перевтіленні (якого вони могли б уникнути) заради надання допомоги іншим людям, що вони перебувають у темряві «не-знання» (точніше «неведення» — «авідьї»). Західне уявлення про мудрість такого не передбачає.

Отже, маємо констатувати, що дещо нега-тивіське, часом саркастичне ставлення до мудрості Ж.-М.Беньє відбиває його ставлення саме до західного розуміння цього поняття, визначене по-стмодерніським забарвленням духовної атмосфери Європи, передусім Франції, останньої чверті минулого століття. Проте недоречно було б заперечувати той факт, що й у давні часи в традиціях, що стали підґрунтям християнської культури, спостерігається дещо подвійне ставлення до мудрості. Вона, і не без підстав, осмислюється як пов’язана зі скорботою.

Згадаймо суд Паріса. Усі три богині — Гера, Афіна і Афродіта, з-поміж яких він мав одну визнати найчарівнішою, обіцяли йому винагороду. Зокрема, Афіна пропонувала йому мудрість, але юнак пригадав, що один його знайомий старець, якого люди визнавали наймудрішим, завжди був засмученим. Тому він, як то і притаманно молодості (що французький філософ слушно відзначає у своїй книзі), не спокусився на невластиву його віку мудрість, а віддав перевагу пропозиції Афродіти. Наслідком цього стала тривала і кривава Троянська війна...

Можна було б наводити й інші приклади розуміння давніми греками зв’язку між мудрістю та скорботою. Але найяскравіше ця думка висловлена в книзі Еклезіаста, що її приписують царю Соломону. З одного боку, читаємо там:

Хто, як той мудрий,

          і значення речі хто знає?

Розсвітляє мудрість людині обличчя її,

          і суворість лиця її змінюється.