Розділ «Частина ІV. Професійно-управлінські аспекти вищої школи»

3. Законодавчі акти України з питань освіти. — К., 2004.

4. Закон про дошкільну освіту // Освіта України. Нормат.-правові док. — К., 2001.

5. Закон України «Про загальну середню освіту» // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 28 від 16 лип. 1999 р. — С. 547—562.

6. Закон України «Про вищу освіту». Прийнятий Верховною Радою України 17.01.2002 р. // Освіта. — 2002. — № 12—13.

7. Концепція 12-річної середньої загальноосвітньої школи // Директор школи, 2002.

8. Указ Президента України № 344/2013 «Про Національну стратегію розвитку освіти в Україні на період до 2021 року» 25 червня 2013 року // htt://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/344/2013/.

Додаткові

9. Богуш А. М. Мовленнєвий компонент дошкільної освіти / А. М. Богуш. — Одеса, 2004.

10. Вовк Л. П. Історія освіти дорослих в Україні: нариси / Л. П. Вовк. — К., 1994. — 226 с.

11. Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI століття). — К., 1994. — 62 с.

12. Друганова О. М. Приватна ініціатива в освіті України (іст.-пед. аспект): моногр. / О. М. Друганова. — Харків: ДИВО, 2008. — 556 с.

13. Освіта України 2005 // Інформаційно-аналітичні матеріали. — К., 2006.

Історична довідка

До 1918 року в Україні існувала система формальної та матеріальної освіти. До нижчого рівня належали міські, земські та церковно-парафіяльні школи, де навчали дітей (у межах 2—3 класів) письма, лічби, читання, Закону Божого. На середньому рівні формальній освіті відповідали гімназії в містах, які готували з числа забезпечених городян службовців, чиновників або абітурієнтів до вступу в університети чи середні навчальні заклади. Формальною вона називалася тому, що вивчалися предмети, які не завжди мали практичне значення, спиралися на механічне запам’ятовування матеріалу. Особливо формальними були латинська й давньогрецька мови, бо людині середнього рівня вони нічого не давали. До вищого рівня належали університети, які надавали переважно гуманітарну освіту.

Матеріальну освіту надавали в реальних (спеціально для виробництва) і в комерційних (купці, економісти) училищах, політехнічних інститутах. Існували також у незначній кількості духовні та учительські семінарії. Загальної письменності не було. Царизм ніколи не вважав за потрібне давати освіту всьому народу. Рідну мову українців, яку тоді називали «малоросійським діалектом», взагалі забороняли, з чим завжди боролися українські прогресивні діячі.

У 1919 році, проголошуючи нову школу, вважали, що це шкільна община — комуна. У 30-х роках вийшло кілька постанов про відновлення у школі класно-урочної системи, предметний поділ викладання змісту освіти, про гімназії, пільги вчителям, обов’язки класного керівника. Експерименти вчителів були розкритиковані й заборонені.

У 1920—1930-х роках українська школа переживала період бурхливого національного оновлення. Система народної освіти в Україні була схвалена Всеукраїнською нарадою у справах освіти. До неї входили: дошкільні заклади (для дітей 3—8 років — це садочки і майданчики), школа І ступеня (8—12 років), школа II ступеня (12—15 років), а також ФЗУ (учнівство) та технікуми. Із 1930 р. запроваджувалося обов’язкове початкове навчання, а з 1934—1935 рр. — семирічне, розвивалися середні школи, профтехучилища, технікуми в містах і райцентрах, удосконалювалось управління — з’явилося Міні­стерство освіти України.

Розділ 8. Наукові засади управління системою освіти

8.1. Суть управління, його закономірності і принципи

У педагогічній науці і практиці все більше посилюється прагнення осмислити цілісний педагогічний процес з позицій теорії управління, надати йому чіткого науково обґрунтованого характеру.