Розділ «Частина ІІ. Теорія навчання і виховання»

Розділ 2. Дидактика

2.1. Дидактика як теорія освіти і навчання

Дидактика (грец. didaktikos — повчаючий) — галузь педагогіки, яка розробляє теорію навчання і освіти. Вперше термін «дидактика» використав німецький педагог Вольфґанґ Ратке (Ратихій) (1571—1635), який свій курс у педагогічній семінарії іменував дидактика, а себе — дидактом (didaktikus). У 1613 р. німецькі педагоги К. Гельвеґ і Й. Онґ, аналізуючи діяльність В. Ратке, підготували працю «Короткий звіт з дидактики, або Мистецтво навчання Ратихія», у якій визначили цінні ідеї автора щодо вивчення рідної мови, навчання без примушування, пов’язуючи неуспішність учнів з недоліками викладання вчителем.

Дидактику як педагогічну систему вперше розробив че­ський педагог-гуманіст Ян Амос Коменський (1592—1670) у праці «Велика дидактика» (1632), де він визначив дидактику як «універсальне мистецтво всіх учити всьому», «мистецтво вчити і вчитися з успіхом, стисло, швидко, приємно, ґрунтовно».

Від цього часу визначення в педагогічній науці дидактики як теорії навчання й освіти стало загальноприйнятим майже в усьому світі (крім Англії, США, Франції, де питання на­вчання розглядалися й розглядаються в працях з педагогічної психології). Поряд із терміном «дидактика» вживається його синонім «загальна дидактика», щоб підкреслити її абстрагування від особливостей вивчення певного навчального предмета — тобто часткової дидактики (методики).

Загальна дидактика покликана дати відповідь на запитання: чому і як навчати, як забезпечити інтелектуальний розвиток особистості, озброїти її методами самостійної пізнавальної діяльності. З огляду на це, предметом дидактики є процес навчання, що перед­бачає:

визначення мети і завдань навчання;

окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства;

виявлення закономірностей процесу навчання на основі його аналізу, здійснення спеціальної пошуково-експериментальної роботи;

обґрунтування принципів і правил навчання на основі виявлених закономірностей;

вироблення організаційних форм, методів і прийомів навчання;

забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів на­вчання, що спрямовані на реалізацію його завдань.

До основних категорій загальної дидактики належать на­вчання, освіта, самоосвіта, процес навчання і його ком­поненти (цілі, завдання, зміст, форми, методи, засоби, результати на­вчання), викладання, учіння, навчальна діяльність, дидактичні закономірності, принципи навчання, знання, уміння, навички, мотиви учіння, пізнавальний мотив, пізнавальні потреби.

Навчання — це вид людської діяльності і, водночас, процес оволодіння знаннями, уміннями і навичками, що потребують інтелектуальних, емоційно-вольових і фізичних зусиль людини.

Освіта — це, з одного боку, процес засвоєння си­сте­матизованих знань, з іншого, результат цього процесу — досягнення певного рівня освіченості. Залежно від мети, особливостей підготовки тих, хто навчається, розрізняють загальну, політехнічну і професійну освіту.

Самоосвіта — освіта, яка набувається в процесі самостійної роботи без проходження систематичного курсу на­вчання в стаціонарному навчальному закладі. Вона сприяє поглибленню, розширенню і міцнішому засвоєнню знань. До основних засобів самоосвіти належать: самостійне опрацювання літератури, робота з комп’ютером, самонавчання тощо.

Процес навчання — двобічний процес взаємообумовленої діяльності того, хто навчає, й тих, хто навчається, спрямований на формування в останніх наукових знань, способів діяльності, емоційно-ціннісного й творчого ставлення до оточуючої дійсності, їхній загальний розвиток.

Викладання — діяльність того, хто навчає, спрямована на організацію і керування пізнавальною діяльністю тих, хто навчається.

Учіння — процес навчальної діяльності особистості, у якій вона оволодіває системою знань, способами їх пошуку, здобуває індивідуальний досвід пізнання й спілкування.