Розділ «Частина ІV. Професійно-управлінські аспекти вищої школи»

Знання керівником закладу освіти функцій, методів управління, робота з їх удосконалення і використання на підґрунті досягнень науки й сучасного рівня розвитку педагогічної практики, розвиток особистих управлінських умінь є необхідною умовою результативності управління.

У теорії та практиці управління обґрунтовуються й реалізуються види управління, які є різними і за походженням, котре зумовило їх виникнення і формування, і за потребами управлінської практики, і за масштабами, і за характером проблем, що вирішуються.

Трансформаційні перетворення в суспільстві, інноваційний розвиток системи освіти, невизначеність факторів впливу зовнішнього соціального середовища, функціонування освітніх закладів як відкритих соціальних систем зумовлюють необхідність здійснення стратегічного управління вищими закладами освіти.

Концепція стратегічного управління стосується таких трьох ключових сфер діяльності закладу, як розвиток та поведінка в зовнішньому середовищі, розробка й реалізація стратегії відносно створюваного продукту та персоналу закладу. Стратегічне управління посилює прогностичний аспект визначення цілей управління і пов’язане в системі освіти з освітньою політикою й проектуванням освітнього простору.

Стратегічне управління спирається на людський потенціал як основу закладу освіти, орієнтує управлінську, педагогічну діяльність на потреби споживачів освітніх послуг, здійснює гнучке регулювання і своєчасні зміни в закладі, які відповідають викликам з боку оточення і дозволяють досягти конкурентних переваг, що в сукупності забезпечує реалізацію цілей педагогічної системи у довгостроковій перспективі. Отже, стратегічне управління передбачає неперервний процес управління змінами в на­вчальному закладі як реакції на зовнішні зміни. Ключовою складовою стратегічного управління є прогнозування довгострокової перспективи. Характерною ознакою стратегії є взаємозв’язок між закладом та зовнішнім середовищем. Формування стратегії передбачає інтерпретацію ситуації в соціумі і становить логіко-аналітичний процес прогнозування майбутнього стану закладу освіти з урахуванням зовнішніх умов функціонування.

Сьогодні стратегічне управління вважається найефективнішим видом управління. Його значущість зростає в умовах підвищеної нестабільності факторів зовнішнього і внутрішнього середовища, наростання їхньої невизначеності. Без стратегічного цілепокладання неможливо скоординувати окремі проекти і програми, визначити їхню концептуальну основу, правильно сконцентрувати ресурси системи за основними напрямами, розподілити їх з урахуванням перспектив розвитку, виявити пріоритетні програми і проекти, реалізація яких забезпечить «прорив» у розвитку системи.

Взаємопов’язаним із стратегічним є програмно-цільове управління, як конкретизація системного підходу, який розглядає об’єкт управління як складну цілеспрямовану систему, що має свої функції, структуру, зв’язки.

Програмно-цільове управління є поєднанням двох ви­дів управління: управління згідно з цілями і програмного управління. Сутність програмно-цільового управління полягає в досягненні стратегічних завдань через відповідні цільові програми розвитку. Програмно-цільове управління забезпечує пріоритетність першочергових цілей і завдань, орієнтує на комплексний підхід щодо використання ресурсів (кадри, час, фінанси тощо) та досягнення максимально значущих кінцевих результатів. Стрижнем програмно-цільового управління є планування на основі цілепокладання і прогнозування.

Суттєвими ознаками програмно-цільового управління є: системне розуміння об’єкта; комплексний аналіз проблеми; обґрунтований підхід до обрання цілей і засобів їх досягнення; спрямованість на конкретні кінцеві результати, узгодження цілей і ресурсів, розробку для цього цільової комплексної програми; прагнення до максимальної ефективності досягнення цілей за умов раціонального використання ресурсів; інтеграція зусиль суб’єктів управління і координація їхньої діяльності за допомогою спеціально створюваних структур управління.

Цільові програми містять комплекс проектів і заходів, які взаємопов’язані, узгоджені за цілями, ресурсами, виконавцями, термінами здійснення і забезпечують вирішення довгострокових стратегічних завдань. Виділяють такі основні якості цільових програм: актуальність, прогностичність, раціональність, реалістичність, цілісність, контрольованість, чутливість до збоїв. Програми і стратегії організації співвідносяться як частина і ціле, тобто стратегію можна представити як систему програм. Отже, програми деталізують розроблені стратегії.

Актуальність програмно-цільового управління в освіті, зокрема в управлінні вищим закладом освіти, полягає в тому, що воно дозволяє вирішувати першочергові проблеми освітньої системи, визначати пріоритети в організаційно-управлінській діяльності, алгоритмізувати управлінську діяльність відповідно до розробленої програми, здійснювати моніторинг просування до поставленої мети за етапами програми.

Сутнісною характеристикою рефлексивного управління є делегування багатьох повноважень і відповідальності за результати навчання та праці самим учасникам освітнього процесу. Специфіка рефлексивного управління закладом освіти полягає в тому, що воно впливає на процеси самоуправління, збуджує власну активність й самостійність керованих і тим самим забезпечує їхню суб’єктну позицію в освітньому процесі.

Основною закономірністю, яка визначає загальне спрямування рефлексивного управління, є така: чим більше зо­внішні управлінські впливи відповідають «внутрішній природі» закладу освіти (набутому ним досвіду) і забезпечують умови для реалізації його власної активності, тим вище рівень його самокерованого розвитку, який характеризується внутрішньою координацією учасників освітнього процесу під час адаптації до цих умов.

За умов рефлексивного управління траєкторія переходу закладу освіти з початкового в кінцевий стан чітко не ви­значається. Зовнішні керівні впливи є умовами конкретного вияву закладом освіти власної активності у напрямі руху до певного очікуваного кінцевого результату. Характер цього руху детермінується самим закладом. Активність закладу освіти як відображення його суб’єктності реалізується за двома напрямами: адаптації до зовнішніх керівних впливів і креативності, яка дозволяє йому з урахуванням індивідуального досвіду, ресурсів зовнішнього і внутрішнього середовищ знаходити вихід із ситуації, що склалася. З огляду на це зовнішні впливи включаються в самокерований розвиток закладу освіти, стають його елементом.

Вибір змісту і стратегії управлінської взаємодії в рефлексивному управлінні здійснюється відповідно до прин­ципу створення «вільного простору» для ініціативи й індивідуальної відповідальності кожного учасника освітнього процесу. Цей принцип ґрунтується на тому, що кожен учасник володіє індивідуальним досвідом життє­діяльності. Це означає, що ним будуть прийняті тільки ті керівні впливи, які відповідають його суб’єктному досвіду. Розкрити ж індивідуальний досвід можливо лише за умов відкритої взаємодії суб’єктів. При цьому вільний простір визначається як сукупність умов, що стимулюють учасників освітнього процесу до вибору змісту, способів діяльності, особистісно значущих для них. В основі ж вибору — прийняття суб’єктом рішення на основі власного індивідуального досвіду, котре розцінюється як акт не тільки свободи, а й відповідальності.

Рефлексивне управління закладом освіти орієнтує управлінців на вибір змісту і стратегії керівних впливів, які б зважали на індивідуальний досвід суб’єктів освітнього процесу і розвивали його.

Адаптивне управління — це цілеспрямований, психозберігальний, ресурсозабезпечувальний процес взаємодії керівної і керованої підсистем щодо досягнення запланованого результату з урахуванням їхніх індивідуальних особливостей і середовища; спрямування об’єкта на самоуправління і саморозвиток на основі кооперації та діалогового узгодження.

Адаптивне управління педагогічними системами характеризується такими особливостями:

метою адаптивного управління є збереження і розвиток особистості, створення умов для самостійного, свідомого вибору кожною особистістю своєї стратегії поведінки, способу існування, напрямів самореалізації та самовдосконалення в контексті людської культури;

у процесі адаптивного управління створюються умови для кожного учасника педагогічного процесу з їх різними нахилами й здібностями. Умовами вважають те, що відповідатиме потребам, мотиваційній сфері суб’єктів педагогічної системи;