Розділ «Шкода»

— Що в тебе перше за списком?

— Звіритися з тою другою викладачкою, Деборою Ґрант. Просто для проформи. Не сумніваюся — вона підтвердить, що Террі їздив із ними до Кеп-Сіті, хоча завжди є шанс, що вона могла зауважити якусь дивну поведінку, що її пропустили Раундгілл і Квейд. Інколи жінки спостережливіші.

Джинні вважала цю ідею сумнівною, навіть трохи сексистською, та зараз був не час про це говорити. Натомість вона повернулася до вчорашньої дискусії:

— Террі був тут. Це зробив він. Тепер тобі потрібні речові докази звідти. Певно, ДНК можна навіть не розглядати, а от відбитки пальців?

— Можна «запорошити» номер, у якому зупинялися Террі й Квейд, але вони поїхали в середу вранці, і відтоді номер уже мали прибрати й заселити новими пожильцями. І майже напевно, що не один раз.

— Та шанс усе одно є, правда? Інколи в готелях трапляються сумлінні покоївки, але більшість просто застеляє ліжка, стирає із кавових столиків плями й кола від кухликів і вважає, що роботу зроблено. А що як ти знайдеш відбитки Квейда, але не Террі Мейтленда?

Ралфу подобався рум’янець, який проступив на обличчі дружини, — так червоніють молодші детективи, і йому не хотілося пригнічувати це захоплення.

— Нічого це не доведе, люба. Гові Ґолд скаже присяжним, що не можна судити людей тільки за браком відбитків, і матиме рацію.

Жінка замислилася.

— Окей, але я все одно вважаю, що в тому номері треба познімати відбитки й максимальну кількість ідентифікувати. Це ви можете зробити?

— Так. Ідея хороша, — сказав він і подумав, що це буде лиш чергова формальність. — Я з’ясую, що то був за номер, і спробую вмовити адміністрацію «Шератону», щоб вони негайно виселили звідти теперішніх пожильців. Гадаю, вони погодяться на співпрацю через резонанс у ЗМІ. «Запорошимо» номер від стелі до підлоги й від стіни до стіни. От що мені дійсно хочеться побачити, так це відео з камер спостереження за ті дні, коли відбувалася конференція. Й оскільки детектив Сабло, а він у нас головний слідчий від Поліції штату, не повернеться аж до вечора, то я сам туди змотаюся. Відстаю від Ґолдового слідчого на кілька годин, та цьому вже не зарадиш.

Джинні взяла його за руку.

— Тільки пообіцяй, що час від часу зупинятимешся й будеш милуватися днем, любий. До завтра в тебе тільки він і є.

Ралф усміхнувся у відповідь, стиснув її пальці, потім відпустив.

— Я все думаю про транспорт, що він використовував, про ту автівку, на якій викрав малого Пітерсона, і про ту, на якій поїхав із міста.

— Фургон-«еконолайн» і «субару».

— Угу. «Субару» мене не хвилює сильно. Її викрали прямцем із муніципальної стоянки, а десь із 2012-го такі покражі трапляються дуже часто. Ті нові замки запалювання без ключів — кращі друзі викрадачів авто, бо буває так, що ти десь зупиняєшся, думаєш про всілякі справи, що треба поробити, чи про те, що приготувати на вечерю, і не помічаєш, що ключі досі стирчать із замка. Можна легко забути в машині електронний брелок, особливо якщо ти в навушниках або втикаєш у телефон і не чуєш, як авто теленькає, щоб ти забрав ключі. Власниця «субару», Барбара Ніарінґ, приїхала на роботу о восьмій і залишила брелок у підставці для склянок, а талон за парковку — на приладовій дошці. Коли вона о п’ятій повернулася, машини вже не було.

— Паркувальник не пам’ятає, хто поїхав на «субару»?

— Ні, і це не дивно. Гараж там великий, на п’ять рівнів, люди постійно заходять і виходять. На виході стоїть камера, але відзнятий матеріал стирають через сорок вісім годин. А от фургон…

— Що там про фургон?