Розділ «Шкода»

— Знаю, що не дурна, моя люба.

Сара неспокійно завовтузилась.

— У них мала бути якась причина.

— Їм так здається, та всі їхні причини неправильні. Містер Ґолд пояснить, де був тато, і їм доведеться його відпустити.

— Гаразд.

Довга пауза. Потім:

— Але я не хочу повертатися до табору, поки все не скінчиться, і Ґрейсі теж не слід.

— І не доведеться. А коли прийде осінь, це все стане просто спогадом.

— Поганим, — додала Сара і шморгнула.

— Згодна. А тепер спи.

Сара заснула. Дівчатка зігрівали Марсі, і вона теж задрімала, але сни були погані. У них двоє поліцейських вели Террі геть, натовп дивився, Бейбір Пател плакав, а Ґевін Фрік витріщався у невірі.

До півночі в окружній в’язниці лунали звуки, мов у зоопарку під час годівлі, — п’янички співали, п’янички плакали, п’янички стояли біля ґрат і перемовлялися криком. Було навіть щось таке схоже на бійку, та оскільки всі камери були самітні, Террі не міг збагнути, як це відбувалося, якщо тільки двоє хлопців не молотять один одного крізь ґрати. Десь у дальньому кінці коридору якийсь тип, без упину й на повні легені, волав першу фразу з Івана 3:16: «Так бо Бог полюбив світ! Так бо Бог полюбив світ! [74] Так бо Бог полюбив УВЕСЬ ЦЕЙ ­ЙОБАНИЙ СВІТ!» Смерділо сечею, лайном, дезінфекцій­ним і тою вимоченою в соусі пастою, що давали на вечерю.

«Мій перший раз у в’язниці, — чудувався Террі. — Прожив сорок років — й опинився в холодній, у буцегарні, у тюрязі, у старому кам’яному готелі. Хто б міг подумати».

Йому хотілося відчувати гнів, праведний гнів, і він припускав, що це відчуття може прокинутися на ранок, коли світ набуває чітких обрисів, але зараз, о третій ночі в неділю, як крики й спів уже затихли до храпу, і пердіння, і поодиноких стогонів, Террі відчував тільки сором. Наче він дійсно щось зробив. Тільки якби він реально скоїв те, у чому його звинувачували, то нічого такого не відчував би. Якби він був таким хворим і зловмисним, що учинив би з дитиною таку мерзоту, то не знав би нічого, окрім відчайдушної підступності звіра в пастці, який залюбки скаже й зробить усе для того, щоб вибратися на волю. Чи так воно? Звідки йому знати, як думають чи почуваються такі люди? Це наче намагатися здогадатись, як мислять прибульці з космосу.

Він не сумнівався, що Гові Ґолд його звідси витягне. Не сумнівався навіть зараз, у найтемнішу годину ночі, поки розум намагався осягнути, яким чином за ці лічені хвилини все його життя могло так змінитися. Террі також розумів, що змиється далеко не все лайно. Його випустять із вибаченням — як не завтра, то на досудовому слуханні, як не на слуханні, то на наступному етапі, імовірно, на великому засіданні присяжних у Кеп-Сіті. Але він знав, що побачить в очах своїх учнів наступного разу, коли стане перед класом. Мабуть, з його кар’єрою тренера молодіжних команд покінчено. Різноманітні урядові установи знайдуть якесь виправдання, якщо він сам не поступиться й не зважиться на гідний (з їхнього погляду) вчинок. Бо він уже ніколи не буде повністю невинним, тільки не в очах сусідів із Західного боку чи жителів усього Флінт-Сіті. Він назавжди лишиться чоловіком, якого заарештували за вбивство Френка Пітерсона. Він назавжди лишиться чоловіком, про якого люди говоритимуть: «Немає диму без вогню».

Якби справа була тільки в ньому, то він би ще змирився. Що він казав своїм хлопцям, коли вони починали нити через несправедливо зараховане очко? «Проковтни й повертайся на поле. Грай». Але проковтнути доведеться не лише йому, не тільки йому треба продовжувати гру. Марсі затаврують. Шепіт, косі погляди на роботі й у бакалійній крамниці. Друзі, які більше не телефонують. Може, Джеймі Меттінґлі стане за виняток, але Террі навіть щодо неї сумнівався. А потім — дів­чатка. Сара й Ґрейсі зазнають усіх можливих злих пліток і колективного бойкоту, на який здатні тільки діти їхнього віку. Він передбачав, що Марсі вистачить здорової думки тримати їх при собі, поки все не владнається, чи хоча б подалі від репортерів, що геть їх можуть зацькувати. Але навіть восени, навіть як усе проясниться, на дочках все одно стоятиме тавро. «Бачите тих дівчат? Їхнього батька заарештували за те, що він убив дитину й засунув їй у дупцю палку».

Він лежав на в’язничному ліжку. Витріщався вгору, у темряву. Вдихав в’язничний сморід. Думав: «Доведеться переїхати. Може, до Талси, чи Кеп-Сіті, чи на південь у Техас. Хтось таки дасть мені роботу, навіть якщо мене за милю не підпускатимуть до хлопців на бейсбольних, баскетбольних і футбольних тренуваннях. У мене добрі рекомендації, і вони боятимуться позову за дискримінацію в разі відмови».

Тільки-от арешт (як і причина для арешту) супроводжатимуть його родину, мов цей в’язничний сморід. Особливо дів­чат. Єдиного фейсбуку достатньо, щоб їх уполювали, висте­жили. «Це ті дівчата, чиєму батькові збулося з рук убивство».

Йому треба припинити так думати й трохи поспати, треба припинити відчувати сором за те, що хтось, а саме Ралф Андерсон, зробив таку страшну помилку. Глухої ночі такі речі завжди видаються гіршими — ось що йому треба пам’ятати. І враховуючи його теперішній стан — тюремна камера й коричнева мішкувата уніформа з абревіатурою «УВЗ» [75] на спині, — сльози неодмінно мали набубнявіти, наче ті величезні повітряні кулі на святковому параді. Уранці йому полегшає. Він був певен.

Так.