Розділ «Мерісвіллська діра»

Тільки-но Ралфу почало здаватися, що стежка Ахіґи виведе їх хіба що до задвірку сувенірної крамнички, дорога різко повернула ліворуч, мало не в протилежний бік, і закінчилася біля входу до, за всіма ознаками, сараю на кшталт тих, де мешканці передмістя зберігають інструменти. Тільки зелена фарба відлущилась і вицвіла, а по центру стояли прочинені двері без вікон. Обабіч дверей тулилися попереджувальні знаки. Пластикова обгортка з часом затуманилась, але написи все одно можна було прочитати: «ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО» — ліворуч і «ЗА ПОСТАНОВОЮ МІСЬКОЇ РАДИ МЕРІСВІЛЛА ДІЛЯНКА ВИЗНАНА НЕБЕЗПЕЧНОЮ» — праворуч.

Ралф підійшов до дверей із «глоком» напоготові. Махнув Голлі, щоб вона відступила на узбіччя кам’янистої стежки, потім, присівши й настромивши пістолет на отвір, рвучко розчахнув двері. Усередині проглядався невеликий прохід, порожній, якщо не зважати на купу дощечок, що їх зірвали з шестифутової [261] розколини, яка вела в темряву. Відламані краї й досі кріпилися до скелі тими самими величезними поіржавілими болтами.

— Поглянь сюди, Ралфе. Як цікаво.

Притримуючи двері, вона нахилилась роздивитися вщент розбитий замок. Не схоже, що тут скористалися ломом чи монтувалкою. Ралф вирішив, що хтось довбав по ньому камінням, поки замок не піддався.

— Що, Голлі?

— Бачиш, він однобічний. Замикається тільки для входу ззовні. Люди сподівалися, що близнюки Джеймісони чи хтось із першого рятувального загону міг вижити. І якби вони сюди дістались, то не наштрикнулися б на замкнені двері.

— Але сюди так ніхто й не дістався.

— Ні, — вона перетнула ділянку від входу до розколини в скелі. — Чуєш запах?

Ралф чув і знав, що вони стоять біля дверей в інший світ. Він вловив запах застоялої вологи та ще дещо — зіпсутий, солодкий душок гниючої плоті. Запах слабкий, але відчутний. Ралф згадав ту давню канталупу й комах, що роїлися всередині.

Вони зробили крок у темряву. Ралф був високий, та розщелина була ще вища, і йому не довелося пригинати голову. Голлі ввімкнула ліхтарик, спершу посвітила прямо в кам’я­ний коридор, який спускався під землю, потім направила промінь їм під ноги. Вони побачили низку сяйних краплин, що вели в темряву. Голлі зробила Ралфу послугу й не стала вголос зауважувати, що таку саму речовину її саморобний УФ-ліхтар вихопив у вітальні Андерсонів.

Пліч-о-пліч вони змогли пройти тільки футів шість. Після того прохід вужчав, і Голлі передала ліхтарик Ралфу. Він узяв його в ліву руку, правою тримаючи пістолет. У стінах зблискували вигадливі прожилки мінералів: червоні, бузкові, зеленувато-жовті. Час від часу Ралф спрямовував промінь угору, просто щоб пересвідчитись, що там немає El Cuco, що він не повзає нерівною стелею між обламаними сталактитами. Повітря було не холодне (він десь читав, що в печерах тримається температура, яка приблизно дорівнює середнім показникам місцевості, де вони розташовані), але їм стало прохолодно після спеки, що панувала зовні, і, звісно ж, шкіру вкривали краплі поту, який виступив від страху. З глибини тягнувся протяг, обдував обличчя й приносив із собою той самий слабкий запах гниття.

Ралф зупинився, і Голлі в нього врізалася. Він аж підстрибнув.

— Що? — прошепотіла вона.

Замість відповіді Ралф посвітив ліхтариком на скелю ліворуч. Там аерозольним балончиком хтось вивів два слова: «ПЕРЕВІРЕНО» і «НІЧОГО».

Вони рушили далі, повільно, потихеньку. Ралф не знав, як там Голлі, але до нього прийшло відчуття жаху, що далі — то дужче, а ще впевненість, що він більше ніколи не побачить дружини і сина. Чи сонячного світла. Диво, як швидко людям починає бракувати сонця. Ралф відчув, що як вибереться звідси, то питиме сонячні промені, мов воду.

— Жаске місце, правда? — прошепотіла Голлі.

— Так. Тобі слід повернутися.

У відповідь вона лиш легенько штовхнула Ралфа в спину.

Вони минули ще кілька розщелин у підземному коридорі, і біля кожної стояли ті самі два слова. Коли їх тут понаписували? Якщо Клод Болтон був тоді підлітком, то мало минути принаймні п’ятнадцять років, а то й двадцять. І чи заходив сюди хтось відтоді — тобто окрім чужинця? Хоч хтось? Чого б сюди лазили люди? Голлі правду каже, тут жаско. Із кожним кроком Ралф дедалі більше почувався так, наче його ховають живцем. Він змусив себе пригадати ту галявину в парку Філіс. І Френка Пітерсона. І гілку з кривавими відбитками пальців, які виднілись там, де кора зійшла від сильних зворотно-поступових рухів. І про Террі Мейтленда, який питав Ралфа, як той збирається очистити свою совість. Питав, помираючи серед вулиці.

Ралф не зупинявся.