Розділ «Мерісвіллська діра»

— Мені слід. Я легша.

— Я піду першим, — повторив він. — Коли спущуся… якщо спущуся — іди ти.

Він говорив тихо, але здогадувався, що з такою акустикою чужинцю було чутно кожне його слово. «Принаймні я на це сподіваюся», — подумав Ралф.

— Але щонайменш за дванадцять сходинок до низу зупи­нися. Мені треба з ним поговорити.

Промовляючи ці слова, Ралф дивився на Голлі, дивився гостро й пильно. Вона глянула на «глок», і Ралф ледь помітно кивнув. Ні, жодної розмови не буде, ніяких велемовних діалогів. Із цим покінчено. Один постріл у голову, і вони заберуться звідси геть. Тобто якщо стеля на них не завалиться.

— Гаразд, — погодилася Голлі. — Будь обережний.

Як тут бути обережним — старі спіральні сходи або витримають, або ні, але спускаючись, Ралф намагався уявляти себе легшим. Сходи стогнали, вили й здригалися.

— Поки все виходить, — сказав чужинець. — Іди ближче до стіни, так безпечніше.

— Печніше… ніше… ніше.

Ралф дістався дна. Чужинець нерухомо стояв біля на диво домашнього торшера. Цікаво, він купив його (разом із генератором і розкладачкою) у тіппітському «Хоум Депо»? Ралф вирішив, що це дуже ймовірно. Здається, це була найкраща крамниця в цій Богом позабутій дірі в штаті Одинокої зірки. Та чи вже не байдуже? Позаду Ралфа знову зарипіли й заскавчали сходи — Голлі почала спускатися.

Тепер, перебуваючи на одному з чужинцем рівні, Ралф споглядав його мало не з науковим інтересом. З вигляду людина, та зовнішність було напрочуд важко схопити. Мов дивишся на картинку трохи скошеними очима. Розумієш, що саме ти бачиш, але все якесь викривлене і злегка неправдоподібне. Обличчя належало Клоду Болтону, та підборіддя було не таке, не кругле, а квадратне та з невеликою ямочкою. Права половина щелепи довша за ліву, від чого все обличчя було наче скісне, замалим не гротескне. Волосся — Клодове, чорне й блискуче, як вороняче крило, але проглядалися пасма світлішого рудувато-каштанового відтінку. Найбільше враження справляли очі. Одне — коричневе, як і мало бути в Болтона, а от друге — синє.

Ралф пізнав це підборіддя з ямочкою, цю довгу щелепу, це каштанове волосся. А передусім — синє око. Він бачив, як не так давно в ньому згасло світло, коли того спекотного липневого ранку Террі Мейтленд помер перед судом.

— Ти досі перетворюєшся, так? Проекція, яку бачила моя дружина, була достоту схожа на Клода, але твоє справжнє тіло ще не наздогнало того вигляду. Так? Ти ще не надолужив.

Ралф планував, що це будуть останні слова, які почує чужинець. Протестуючий стугін сходинок припинився, а це означало, що Голлі стояла на безпечній висоті. Ралф звів «глок», притримуючи правий зап’ясток лівицею.

Чужинець розпростер руки, неначе виставляв себе напоказ.

— Як хочете, то вбийте мене, детективе, але разом зі мною ви вб’єте себе та свою подругу. У мене немає доступу до ваших думок, як до Клодових, та все одно я маю досить непогане уявлення, про що ви думаєте: ви гадаєте, що єдиний постріл — ризик невеликий. Правда?

Ралф нічого не відповів.

— Правда без сумніву, і мушу вам сказати, що ризик величезний, — він підвищив голос і крикнув: — ЗВАТИ МЕНЕ КЛОДОМ БОЛТОНОМ!

Здавалось, луна прозвучала гучніше за крик. Голлі зойкнула від несподіванки, коли шмат сталактита, мабуть, і без того розтрісканого, відірвався від стелі й кам’яним кинджалом полетів униз. Небезпеки він не становив, бо впав далеко поза межами тьмяного світла від торшера, але Ралф збагнув суть.

— Оскільки ви вже знали достатньо, щоб мене тут відшукати, то, певно, знаєте і це, — мовив чужинець, опускаючи руки, — та про всяк випадок скажу, що в печерах і переходах під цією залою загубилися два хлопчики, і коли рятувальний загін спробував їх звідти дістати…