Розділ «Мерісвіллська діра»

Голлі не стала сперечатися.

Підцюпцем вони рушили вгору. Вузька стежка звивалась і завертала. Під підошвами ковзав і шурхотів щебінь, наче грозився скинути їх зі стежки. За дві-три хвилини підйому Ралф почув гуркіт і стукіт каміння, що долинали десь згори. Госкінз і справді йшов їм назустріч.

Вони оминули здиблений пласт гірської породи: Ралф — із «глоком» напоготів, Голлі — позаду нього по праву руку. Наступні п’ятдесят футів [258] дороги пролягали навпростець. Шурхіт від спуску Госкінза став гучніший, але через безладно розкидані валуни було неможливо визначити, на якому саме він етапі.

— Де ця клята стежка, що веде до чорного входу? — спитав Ралф. — Він наближається. Це вже дуже нагадує гру «Хто зверне перший?», як у тому фільмі з Джеймсом Діном.

— Так, «Бунтівник без причини». Не знаю, та вже недалеко має бути.

— Якщо ми з ним стикнемося до того, як зійдемо з Цент­ральної вулиці, то стрілянини не минути. І рикошету. Щойно ти його побачиш, то кида…

Голлі поштурхала його в спину.

— Якщо ми перші доберемося до стежки, то ніякої стрілянини не буде і мені не доведеться нікуди тікати. Ходімо!

Ралф побіг прямим відрізком дороги, примовляючи до себе, що це відкрилось друге дихання. Неправда, але треба мислити позитивно.

Голлі мчала за ним і поплескувала його по плечу — чи то щоб підігнати, чи то щоб дати знати, що вона поруч. Вони дісталися наступного повороту стежки. Ралф глянув за ріг, очікуючи зазирнути в дуло Госкінзової гвинтівки. Дула він не побачив, та побачив дерев’я­ний вказівник із вицвілим портретом вождя Ахіґи.

— Ходімо, — сказав Ралф. — Хутко.

Вони побігли до вказівника, і тепер Ралф уже чув, як стрілець хапає ротом повітря десь геть близько. Мов від плачу захлинається. Затуркотіло каміння, почувся болісний крик. Схоже, Госкінз упав.

«От і добре! Так і лежи!»

Та потім перестук і ковзні, нестійкі кроки відновились. Зовсім поруч. І стали наближатися. Ралф схопив Голлі й штовхнув її на стежку Ахіґи. Піт заливав її маленьке обличчя. Вона міцно стисла губи та якомога глибше засунула руки в кишені піджака, що тепер уже був припорошений кам’яним пилом і заляпаний кров’ю.

Ралф притулив до губ палець. Голлі кивнула. Він став за вказівником. Від гарячої техаської спеки дошки трохи всохли, і Ралф зазирнув в одну зі шпарин. У полі зору, шкутильгаючи, з’явився Госкінз. Ралф спершу вирішив, що Юну пощастило і він таки зумів всадити в нього кулю, та це ніяк не пояснювало порепаних штанів і гротескно набряклої правої ноги. «Не дивно, що він упав», — подумав Ралф. Вражало те, що він узагалі зміг так далеко спуститися з тією ногою. При собі він так само мав гвинтівку, з якої вбив Ґолда і Пеллі, та тепер використовував її як тростину й пальці тримав далеко від спускового гачка. Ралф навіть був не певен, чи Госкінз узагалі зараз здатен щось поцілити, хоч і зблизька. Бо руки збіса тремтіли. Почервонілі очі мов ввали­лися в очні западини. Кам’яний пил перетворив його обличчя на маску театру кабукі, але там, де проклали собі дорогу потічки поту, проглядалася шкіра — червона, наче від якоїсь страшної висипки.

Ралф вийшов з-за вказівника, тримаючи обома руками «глок».

— Ані руш, Джеку, і відпусти гвинтівку.

Джек послизнувся, перечепився та зупинився за три­дцять футів [259], але так само тримав гвинтівку за дуло. Не ідеальний варіант, але цим Ралф не дуже переймався. Щойно Госкінз почне піднімати зброю, його життя скінчиться.

— Вас тут не має бути, — сказав Джек. — Як говорив мій старий дідо, ти тупим народився чи вже став?

— Не маю бажання слухати цю срань. Ти вбив двох чоловіків й одного поранив. Підстрелив їх із засідки.