Розділ «Мерісвіллська діра»

Він знов поглянув у приціл — саме вчасно, щоб помітити, як Андерсон зникає за одним із тих здорових валунів. Джек випустив їх з очей. І це ще не все. Від кросовера в огні здіймався чорний дим, і зараз, коли сонце вже стояло високо, вітру, щоб цей дим розвіяти, не було. Що як хтось побачить і викличе недолугу бригаду по­жежних-волонтерів, чи що там у них є в цьому задрипаному місті?

«Спускайся».

Цього разу було абсолютно ясно, кому належав голос.

«Треба їх убити, поки вони не дісталися входу Ахіґи».

Джек уявлення не мав, що то за «Ахіґа» така, але не сумнівався, про що саме говорить голос у його голові: про стежку із вказівником вождя Ва-ху. Він скривився, коли чергова куля від того покидька знизу влучила в гірську породу поблизу і знову посипалися кам’яні крихти. Став на ноги, зробив крок у тому напрямку, звідки прийшов, і впав. На мить біль затьмарив усі думки. Потім Джек ухопився за гілку куща, який ріс між двох каменюк, і підтягнувся. Оглянув себе й спершу не міг повірити, на що перетворилось його тіло. Нога, що її вкусила змія, здавалася вдвічі товстішою за іншу. Плоть напнула тканину штанів. Гірше того — пах теж набряк. Наче туди підклали невеличку подушку.

«Спускайся, Джеку. Пристрель їх, і я заберу в тебе рак».

Ага, тільки зараз у Джека були інші причини для хвилювання, правда? Він увесь набрякав, мов губка, що вбирала в себе воду.

«І зміїну отруту теж. Я поверну тобі здоров’я».

Джек був не певен, що Чоловіку з Татухами можна вірити, та розумів, що вибору в нього немає. До того ж там був Андерсон. Містер Присуду-не-маю звідси не вибереться. Це він в усьому винен, тож лишиться тут назавжди.

Джек хитким підтюпцем рушив униз стежкою, стискаючи дуло «вінчестера» й використовуючи гвинтівку як тростину. Удруге він упав, коли ліва нога ковзнула на щебені, а набрякла права запульсувала ще дужче й не втримала балансу. Штанина тріснула та порвалася за третім падінням, показавши плоть, що вже набувала некротичного чорно-пурпурового кольору. Джек учепився за каміння й знову став на ноги. Обличчя набрякало, його заливав піт. Госкінз був практично певен, що помре тут, на цьому Богом забутому клаптику землі з камінням і бур’яном, та хай йому трясця, якщо він піде на той світ сам-один.

Пригнувши голови й зігнувшись навпіл, Ралф і Голлі побігли побічною дорогою. На вершечку першого пагорба вони зупинились, щоб віддихатися. Ліворуч унизу виднілося коло благеньких туристичних хатинок. Праворуч розташувалася довга будівля, мабуть, склад для обладнання й провіанту в ті часи, коли Мерісвіллська діра ще була чинним закладом. Біля будівлі стояв пікап. Ралф на нього глянув, одвів погляд, а тоді різко крутнув голову назад.

— Господи Боже мій.

— Що? Що?

— Не дивно, що він мене знає. Це автівка Джека Госкінза.

— Госкінза? Того іншого детектива з Флінт-Сіті?

— Саме так.

— А чого він… — Голлі так рвучко замотала головою, що пасма розкуйовдились. — Байдуже. Обстріл припинився, а це, певно, значить, що він уже спускається. Треба йти.

— Може, його Юн поцілив, — припустив Ралф, і коли Голлі недовірливо на нього глянула, додав: — Добре, окей.

Вони хутко пробігли повз складське приміщення. За рогом починалась іще одна стежка, що теж здіймалася пагорбом, тільки з іншого боку.

— Я піду перший, — сказав Ралф. — Бо з нас двох я тут озброєний.