Розділ «Мерісвіллська діра»

Вона ще раз легенько його штовхнула.

— Ходімо далі. І дивися під ноги.

Низка блідих сяйних цяточок стелилася далі. Ралф поклав для себе, що то піт істоти. Піт від страху, як і в них самих? Він сподівався. Сподівався, що цей хрін уже тоді був переляканий і що боїться й зараз.

Розщелини в стінах зустрічалися так само, а от аерозольна фарба — ні. Розколини були не більші від тріщин, у які навіть мала дитина не пролізла б. Або не вилізла б. Голлі знову спромоглася іти поруч із Ралфом, хоч місця було обмаль. Вони чули, що десь далеко попереду крапає вода, й один раз Ралф відчув новий подмух протягу, тепер на лівій щоці. Його неначе торкалися примарні пальці. Вітерець дув з однієї з тих тріщин, видаючи при цьому глухий, мало не скляний стогін, наче хтось дмухав поверх горлечка пивної пляшки. Без сумніву жахливе місце. Ралфу майже не вірилось, що колись люди платили гроші за те, щоб дослідити цей кам’яний склеп, та, звісно, вони не знали того, що тепер знав він, у що він тепер вірив. Така собі чудасія, що перебування в земних надрах допомагає повірити в те, що раніше здавалося не просто неможливим, а навіть сміховинним.

— Обережно, — сказала Голлі. — Ось іще.

Цього разу — парочка ховрахів, що їх порвали на шмаття. За ними — рештки ще одного гримучника, від якого не лишилося нічого, крім жмутків шкіри з ромбиками.

Трохи згодом вони вийшли до верхівки крутого спуску, із поверхнею гладенькою та відполірованою, мов танцмайданчик. Ралф подумав, що її, певно, утворила якась старовинна підземка річка, яка текла тут в епоху динозаврів і пересохла ще до того, як Ісус ходив по землі. З одного боку було встановлено сталеве поруччя, тепер уже поцятковане квітками іржі. Голлі пустила промінь уздовж поруччя, і їм відкрився не тільки розсип люмінесцентних краплин, а й відбитки долонь і пальців. Які збіглися б із відбитками Клода Болтона, у цьому Ралф не сумнівався.

— А сучий син бережко йшов, правда? Не хотілося йому гепнутись.

Голлі кивнула.

— Здається, це той прохід, який Лаві назвала Дияволовим спуском. Дивися під но…

Десь позаду й унизу пролунав короткий вереск каміння, за ним — ледь відчутний удар, що віддався в ногах. Ралф згадав, що навіть найміцніша крига інколи зсувається. Голлі глянула на нього широко розплющеними очима.

— Гадаю, все гаразд. Ця стара печера вже давно сама до себе говорить.

— Так, але можу закластися, що розмова тільки пожвавішала після землетрусу, про який нам розповідала Лаві. Той, що стався в сьомому році.

— Ти зажди можеш…

— І не проси. Я маю довести справу до кінця.

Ралф подумав, що таки має.

Вони рушили вниз спуском, тримаючись за поруччя, але ретельно оминаючи відбитки, що їх лишив попередній мандрівник. Біля підніжжя стояв знак:

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ДИЯВОЛОВОГО СПУСКУ

БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ, ТРИМАЙТЕСЯ ЗА ПОРУЧЧЯ

За Спуском прохід дедалі ширшав. Ще один арковий проріз, але дерев’яне личкування подекуди відвалилося, відкриваючи те, що було створено природою: самий розпанаханий зів.