Розділ «Мерісвіллська діра»

— Я тебе дістану, Андерсон! — долинув крик із верхівки пагорба. — Дістану тебе, малий Ралфі! Усіх вас дістану!

Юн вражено глянув на Ралфа.

— Ми дали маху, — сказала Голлі. — У чужинця таки був свій Ренфілд. І хто б то не був, він тебе знає, Ралфе. А ти його?

Ралф похитав головою. Стрілець верещав високим голосом, мало не завивав, а між камінням котилося відлуння. То міг бути будь-хто.

Юн глянув на поранену руку. Кровило повільніше, а от набрякало так само швидко. Невдовзі навіть подоби на ліктьовий суглоб не лишиться.

— Болить гірше, ніж коли в мене кутні зуби спаскудились. Ралфе, скажи, що в тебе є ідея.

Ралф кинувся до протилежного краю будівлі, стулив долоні рупором навколо рота й закричав:

— Поліція вже в дорозі, паскудо! Дорожній патруль! Ці хлопці не припрошуватимуть тебе здатися, одразу пристрелять, як скаженого пса! Як хочеш жити, то краще тікай!

Мовчанка, потім ще один крик. Від болю, чи від сміху, чи від усього разом. Потім — ще два постріли. Одна куля врізалась у будівлю над головою Ралфа, відбила дошку й пустила цілий фонтан уламків. Ралф відійшов назад і поглянув на двох вцілілих у засідці.

— Мабуть, це означає «ні».

— Схоже, у нього істерика, — сказала Голлі.

— Оскаженів, — погодився Юн і прихилив голову до стіни. — Господи Ісусе, як же спекотно на цьому асфальті. А о півдні стане ще спекотніше. Muy caliente [254]. Якщо ми лишимося тут, то спечемося.

— Ви правою рукою стріляєте, лейтенанте Сабло? — спитала Голлі.

— Так. Й оскільки цей вар’ят із гвинтівкою нас тут пришпилив, то чому б тобі не звати мене Юном, як el jefe [255]?

— Тобі треба перебратися на той бік будівлі, де сидить Ралф. А ти, Ралфе, маєш перейти сюди до мене. Коли лейтенант Сабло відкриє вогонь, ми побіжимо до стежки, що веде до туристичних хатинок і входу Ахіґи. За моїми підрахунками, треба подолати ярдів п’ятдесят [256] відкритого простору. Ми секунд за п’ятнадцять упораємось. Може, за дванадцять.

— Голлі, дванадцяти секунд йому вистачить, щоб нас підстрелити.

— Гадаю, у нас усе вийде.

Холодна, мов вітерець від вентилятора, що дме понад мискою з кубиками льоду. Неймовірно. Коли вона дві ночі тому зайшла до конференц-зали Гові, то була така напружена, що від гучного кашлю до самої стелі підскочила б.

«Вона вже бувала в таких ситуаціях, — подумав Ралф. — І, може, саме в таких ситуаціях проявляється справжня Голлі Ґібні».

Ще один постріл, за яким почувся металевий ляскіт. Потім другий.