Розділ «Мерісвіллська діра»

— Злізь! ЗЛІЗЬ, БЛЯХА, З МЕНЕ!

Спробувати позбутися гримучника за допомогою гвинтівки — справа марна, він надто вертлявий, тож Джек кинув зброю й обома руками схопив змію. Вона кинулася на правий зап’ясток, промахнулася першого разу, але на другий попала й лишила в шкірі дірки розміром із двокрапку в газетному заголовку. Та отруйні залози вже спорожніли. Джек цього не знав, але йому було й байдуже. Він викрутив гримучника руками, мов білизну віджимав, і побачив, як луската шкура луснула. Унизу хтось раз у раз стріляв (з пістолета, якщо судити зі звуку), але відстань була завелика і кулі не долі­тали. Джек жбурнув гримучника й простежив, як він ляснув об скелястий кругляк і вдруге поповз геть.

«Треба їх позбутися, Джеку».

— Так, окей, гаразд.

Це він вголос промовив чи тільки подумав? Хтозна. Дзвін у вухах перетворився на високе стугоніння, наче хтось аж до вібрації натер сталевий дріт.

Джек схопив гвинтівку, перекотився на живіт, удруге розташував дуло на пласкому камені й зазирнув у приціл. Вціліла трійця бігла шукати прихистку біля сувенірної крамнички, жінка була посередині. Госкінз спробував навести хрестик на Андерсона, але руки (одну покусала змія) тремтіли, і натомість він влучив у хлопця з оливковою шкірою, який біг останній. З двох спроб, але влучив таки. Чоловік відкинув руку за голову, мов пітчер, що збирається кинути свій найкращий фастбол, а тоді впав на бік. Решта двоє зупинилися, щоб йому допомогти. То був найліпший шанс для Джека, а може, й останній. Якщо він їх зараз не поцілить, то вони втечуть за будівлю.

Біль від першого укусу розповзався вгору ногою, і Госкінз відчував, як плоть на литці починає набрякати, та це ще було не найгірше. Найгірше те, що жар став ширитись, мов миттєва лихоманка. Чи пекельний сонячний опік. Джек іще раз вистрілив і спершу подумав, що влучив у жінку, але вона тільки здригнулася й схопила смаглявого чоловіка за здорову руку. Андерсон обійняв його за талію і рвучко поставив на ноги. Джек знову натиснув на гачок, але отримав лиш сухий тріск. Порився в кишенях у пошуках набоїв, зарядив два, решту впустив. Руки починали німіти. Покусана нога теж починала німіти. У роті набрякав язик. Джек знову закричав, цього разу від неспромоги. Коли він урешті припав до прицілу, трійця зникла. Якусь мить він бачив їхні тіні, а тоді й вони пропали.

Голлі притримувала Юна з одного боку, Ралф — з іншого, і лейтенант зумів дістатися порепаної стіни сувенірної крамнички, де, важко дихаючи, привалився спиною до будівлі. Обличчя його посіріло, на чолі виступили краплини поту. Лівий рукав сорочки був закривавлений аж до зап’ястка. Юн застогнав.

— Блять-блять-блять, ото пече.

Снайпер на пагорбі знову відкрив вогонь. Куля з виском відскочила від асфальту.

— Дуже зле? — спитав Ралф. — Дай погляну.

Він відстебнув ґудзик на зап’ястку, і хоч якомога обережніше відкочував рукав, Юн скрикнув й ошкірився. Голлі щось дивилася в телефоні.

Побачивши рану, Ралф подумав, що вона не така вже й погана, як він того боявся. Куля хіба що лишила дуже глибоку подряпину. У кіно Юн неодмінно відновив би погоню, та це було реальне життя, а в реальному житті все інакше. Куля нічогенько попрацювала над його ліктем. Плоть навколо рани вже набрякала, набуваючи пурпурового кольору, наче по ній зарядили ключкою для гольфа.

— Скажи мені, що в лікті тільки вивих, — видихнув Юн.

— Я б із задоволенням, та боюся, що там перелом, — відповів Ралф. — Тобі все одно пощастило, чоловіче. Якби він краще тебе поцілив, то міг би й відірвати руку нижче ліктя. Не знаю, з чого він стріляє, та з чогось великого.

— Плече точно звихнулось, — сказав Юн. — Коли руку назад відкинуло. Блять! Що робитимемо, аміго? Він нас пришпилив.

— Голлі? — спитав Ралф. — Є ідеї?

Вона похитала головою і відповіла:

— У Болтонів у мене було чотири позначки, тут — жодної. «Злізь», так він кричав? Ви чули, як…

Снайпер знову почав стріляти. Тіло Алека Пеллі підстрибнуло й завмерло.