Розділ ««Мейсіз» ділиться секретами з «Ґімблз»»

Він відчував, що коли прийде час робити наступний крок, йому про це повідомлять.

За допомогою GPS-навігатора Голлі швидко й легко доїхала до «Волмарту» Флінт-Сіті. Вона любила «Волмарти» — за їхній розмір, за їхню анонімність. Там покупці не придивляються до інших покупців так, як у решті крамниць. Купую­чи на гурт одяг, відеоігри чи туалетний папір, вони немов перебувають у власних окремих капсулах. А якщо користуватися касою самообслуговування, навіть немає потреби розмовляти з касиром. Голлі так завжди робила. Цього разу вона швидко впоралася з покупками, бо точно знала, що саме їй потрібно. Спершу вона пішла до відділу канцтоварів, потім — до одягу для чоловіків і хлопчиків, і, зрештою, до товарів для автомобілістів. Віднесла свій кошик до каси самообслуговування, тоді поклала чек у гаманець. Службові витрати, за які вона сподівалась отримати компенсацію. Це якщо виживе. Їй подумалось («Знаменита чуйка Голлі», — почула вона слова Білла Годжеса), що шанси на виживання збільшаться, якщо Ралф Андерсон (у дечому такий схожий на Білла, у дечому — дуже відмінний) зможе подолати розкол у власній свідомості.

Голлі повернулася до своєї автівки й подалася до будинку Андерсонів. Але перед тим як виїхати з парковки, вона прочитала коротку молитву. За них усіх.

Ралфів мобільник задзвонив, щойно вони з Джинні зайшли до себе на кухню. Телефонував Юн. Він дістав мерісвіллський номер Лаві Болтон від Джона Зеллмана, власника «Прошу, джентльмени», і без проблем зв’язався з Клодом.

— Що ти йому сказав? — спитав Ралф.

— Практично все те саме, до чого ми дійшли в офісі Гові. Що хочемо з ним переговорити, бо маємо сумніви щодо провини Террі Мейтленда. Я наголосив, що самого Болтона ми ні в чому не підозрюємо і що люди, які до нього при­їдуть, діятимуть лише як приватні особи. Він спитав, чи серед них будеш ти. Я сказав, що так. Сподіваюсь, ти не проти. Бо він — явно що ні.

— Усе нормально.

Джинні одразу пішла нагору, і тепер Ралф зачув знайому мелодію — то запустився їхній спільний комп’ютер.

— Що ще? — спитав детектив.

— Я сказав, що як Мейтленда дійсно підставили, то ймовірно, що на Болтона чекає така сама доля, тим паче тому, що в нього вже були проблеми із законом.

— Як він на це відреагував?

— Добре. Не насторожився, нічого такого. Але тоді він сказав дещо цікаве. Спитав, чи я певен, що в ніч убивства малого Пітерсона він бачився в клубі саме з Террі Мейт­лендом.

— Так і спитав? Чого б це?

— Бо Террі Мейтленд поводився так, наче вперше в житті бачить Клода, а коли Болтон поцікавився справами бейс­больної команди, Мейтленд відпекався якоюсь загальною фразою. Ніяких подробиць, хоч команда вже вийшла до плей-оф. Ще він мені розповів, що на Мейтленді були круті кросівки. «Ті, на які дітлахи довго збирають гроші, щоб бути схожими на гангста», так він сказав. Болтон твердить, що ніколи не бачив Мейтленда в такому взутті.

— Саме ці кросівки ми знайшли в тому сараї.

— Довести це немає можливості, але я певен, що все так.

Згори долинув скрегіт і стогін — ожив їхній старий принтер «Г’юлетт-Пакард». Ралф загадався, що там таке замислила Джинні.

— Пам’ятаєш, як ця пані Ґібні розповіла нам про волосину, що її знайшли в палаті батька Мейтленда, у тому будинку для літніх та інвалідів? Що вона належала одній з убитих дівчат?

— Звісно.

— Закладаюся, що коли перевірити історію покупок Мейтленда в кредит, то ми там знайдемо ті кросівки. І квитанцію за підписом точно як у Террі.