Розділ «Візити»

Джек, безумовно, знав. У тауншипі Кеннінґ, коли ця істо­та його торкнулася. Коли попестила його.

— Я передав тобі рак, але я можу його забрати. Хочеш, щоб забрав?

— Так, — прошепотів Джек і заплакав. — Забери. Будь ласка, забери його.

— А ти зробиш те, що я попрошу?

— Так.

— Без вагань?

— Так!

— Вірю. Ти ж не даси підстав не вірити тобі, так?

— Так! Так!

— Добре. А тепер підітрися. Від тебе смердить.

Рука з «НІЯК» пропала, та силует так само витріщався на Джека крізь душову шторку. Зрештою, це не людина. Це гірше за всяку людину, яку носила земля. Госкінз потягнувся по туалетний папір, усвідомлюючи, що валиться набік із унітаза і що світ зіщулюється й тьмяніє. І це було добре. Він упав, але болю не відчув. Знепритомнів, перш ніж ляснутись об підлогу.

Джинні Андерсон прокинулась о четвертій ранку з повним міхуром — як завжди траплялося в цю ранню годину. Зазвичай вона скористалася б убиральнею при спальні, але відколи пристрелили Террі Мейтленда, Ралф погано спав, і сьогодні його сон був особливо неспокійний. Джинні встала з ліжка й пішла до ванної в протилежному кінці коридору, повз двері до спальні Дерека. Вона подумала було спустити після себе воду, та вирішила, що навіть цей звук може Ралфа розбудити. Почекає до ранку.

«Ще дві годинки, Господи, — подумала вона, виходячи з ванної. — Ще дві годинки міцного сну, ось і все, що я…»

Джинні зупинилася на півдорозі до спальні. Коли вона виходила в туалет, то на першому поверсі було темно, так? Звісна річ, вона ще не до кінця тоді прокинулася, та все одно помітила б, що горить світло.

«А ти в цьому певна?»

Ні, не зовсім, але зараз на першому поверсі точно горіло світло. Біле світло. Тьмяне. Те, що над плитою.

Джинні підійшла до сходів і зупинилась, позираючи на світло, замислено насупивши брови. А вони ввімкнули сигналізацію перед тим, як лягати спати? Так. Андерсони взяли собі за правило ставити будинок на сигналізацію перед сном. Джинні вмикала, Ралф перевіряв, чи все працює, і тоді вони піднімалися до себе в спальню. Хтось один обов’язково вмикав сигналізацію, але перевірка, як і Ралфів неспокійний сон, з’явилася тільки після смерті Террі Мейтленда.

Джинні подумала було розбудити чоловіка, але вирішила, що не варто. Йому треба поспати. Потім надумала піти по його табельний револьвер, що лежав у стінній шафі на горішній поличці, але дверцята шафи риплять, і від цього Ралф точно прокинеться. Та чи це не параноя? Мабуть, світло горіло вже тоді, коли вона пішла в туалет, і просто його не помітила. А може, воно саме ввімкнулося, через якусь технічну несправність. Джинні тихо спустилася на перший поверх, машинально наступивши на лівий бік третьої сходинки і на правий бік дев’ятої, щоб не рипіли.

Вона підійшла до дверей на кухню й зазирнула за одвірок, відчуваючи, що поводиться безглуздо — і водночас аж ніяк не безглуздо. Зітхнула, здмухнувши з лоба пасмо. На кухні нікого не було. Джинні рушила до плити, щоб вимкнути світло, і зупинилася. Біля кухонного столу мали стояти чотири стільці, три для родини і ще один, який вони називали гостьовим. Але тепер їх було тільки три.

— Не рухайся, — сказав хтось. — Як поворухнешся, я тебе вб’ю. Як закричиш, я тебе вб’ю.