Розділ «Візити»

Джинні завмерла; серце стукотіло відбійним молотком, волосся на потилиці заворушилося. Якби вона не сходила в туалет, перш ніж сюди спускатися, то по ногах би вже текла сеча, збираючись у калюжу на підлозі. Чоловік, який прокрався до будинку, сидів на гостьовому стільці у вітальні, за арковим прорізом, у тіні, тож тулуб вище колін не проглядався. На ньому були вицвілі джинси й мокасини без шкарпеток. Шкіра біля кісточок поцяткована червоними ранками, як при псоріазі. Верхня частина тіла — лиш нечіткий силует. Джинні розгледіла тільки, що в нього були широкі, трохи згорблені плечі — не від утоми, а від такої кількості перекачаних м’язів, що їх просто неможливо було розправити. Дивно, що впадає в око в такі моменти. Жах відбив звичну здатність мозку до фільтрування, й упередження більше не стримувало потоку інформації. Це той самий чоловік, що вбив Френка Пітерсона. Чоловік, що вгризся в хлопчика, мов дика тварина, і зґвалтував його гілкою. І тепер він фізично був у неї вдома, а вона стояла перед ним у коротенькій піжамці, із сос­ками, що стирчали, мов автомобільні фари.

— Послухай мене, — сказав він. — Слухаєш?

— Так, — прошепотіла Джинні.

Але вона вже починала хитатися, майже непритомніла й боялась, що зомліє ще до того, як він устигне сказати те, що прийшов сюди сказати. І якщо так станеться, він її вб’є. Може, потім піде геть, а може, підніметься на другий поверх до Ралфа. І вб’є його, перш ніж Ралф отямиться від сну й зрозуміє, що відбувається.

«І Дерек повернеться з табору сиротою», — подумала Джинні.

Ні. Ні. Ні.

— Чого тобі треба?

— Скажи чоловікові, щоб облишив цю справу у Флінт-Сіті. Скажи йому, що він має зупинитися. Скажи, що як це зробить, то все буде гаразд. Скажи, що як не зробить, то я його вб’ю. Усіх їх повбиваю.

Із затінку вітальні вигулькнула рука й зупинилась у тьмяному світлі, що відкидала єдина флуоресцентна лампочка над плитою. Рука була велика. Пальці стиснулися в кулак.

— Що написано в мене на щиколотках? Прочитай.

Джинні втупилась у вицвілі сині літери. Спробувала заговорити, та не змогла. Язик перетворився на кавалок, що прилип до піднебіння.

Чоловік похилився вперед. Джинні побачила очі під широким навислим чолом. Чорне волосся, таке коротке, що, певно, колеться. Чорні очі, які дивилися не на неї, а в неї, нишпорили її серцем і мозком.

— Там написано «МУШУ», — сказав чоловік. — Ти ж бачиш, так?

— Т-т-т…

— Ти мусиш сказати чоловікові, щоб зупинився, — червоні губи рухалися за чорною еспаньйолкою. — Скажи, що як він або хтось із їхньої компанії спробує мене розшукати, то я їх повбиваю, а потрух залишу в пустелі стерв’ятникам на поживу. Ти мене зрозуміла?

«Так», — спробувала відповісти Джинні, але язик не рухався, ноги вже підгиналися, і вона виставила перед собою руки, щоб пом’якшити падіння, та не знала, чи вдалося — бо поринула в темряву, перш ніж повалилась на підлогу.

Джек прокинувся о сьомій ранку. Крізь вікно світило яскраве літнє сонце, кидало промені на ліжко. Надворі щебетали пташки. Джек сів, виструнчився й почав дико роззиратися навколо, майже не усвідомлюючи, як тріщить голова після вчорашньої горілки.

Він швидко встав із ліжка, висунув шухляду тумбочки і дістав «петфайндер» .38, якого тримав удома для самозахисту. Джек сторожко перетнув спальню, тримаючи револьвер біля правої щоки, спрямувавши дуло в стелю. Відкинув ногою сімейні труси, а коли дістався до прочинених дверей у ванну, зупинився, притиснувшись спиною до стіни. З-за дверей линув слабкий, проте знайомий запах — наслідки вчорашніх пригод з енчіладами. Він таки вставав, щоб випорожнитись. Хоча б це був не сон.

— Там хтось є? Якщо є, то озвися. У мене зброя, і я стрілятиму.

Тихо. Джек глибоко вдихнув і крутнувся за одвірок — пригнувшись, обводячи дулом свого .38 усю ванну кімнату. Побачив унітаз із піднятою кришкою й опущеним обідком. Побачив на підлозі газету, розгорнуту на коміксах. Побачив ванну із запнутою занавіскою в напівпрозорих квітах. Побачив за шторкою якісь силуети, але то були просто душова лійка, поручата й скребачка для спини.