Розділ «Голлі»

— Алло? Ви зателефонували Голлі Ґібні, відрекомендуйтесь, будь ласка.

— Це Ралф Андерсон. Алек Пеллі дав мені ваш номер, міз Ґібні, і розповів, чим ви займаєтесь. Тож моє перше запитання — а ви точно знаєтесь на своїй справі?

— Так.

Бентеги в Голлі вистачало, і навіть після багатьох років психотерапії вона була досить невпевнена в собі, та щодо цих здібностей вона не сумнівалася.

— Ага, угу, ну, може, знаєтесь, а може, й ні, я ж не розберуся так одразу, правда?

— Правда, — погодилася Голлі. — Наразі — не розберетесь.

— Алек передав, що ви йому сказали, мовби Террі Мейтленд не вбивав Френка Пітерсона. Передав, що ви це дуже впевнено заявили. От мені й цікаво — як ви можете робити таку заяву, коли перебуваєте в Дейтоні, а Пітерсона вбили у Флінт-Сіті.

— Можу, бо тут вчинили подібний злочин, у той самий час, коли сюди приїхав Мейтленд. Тільки вбили не хлопчика, а двох малих дівчат. Почерк один: їх зґвалтували й понівечили. Чоловік, якого заарештувала поліція, стверджував, що був у матері за тридцять миль від Дейтона, і вона казала те саме. Попри те, його так само бачили в Тротвуді, у передмісті, звідки викрали дівчаток. Він є на відео з камер спостереження. Вам це нічого не нагадує?

— Нагадує, але не дивує. Більшість убивць мутять собі якесь алібі, щойно їх піймають. Може, ви з цим не стикались під час роботи, міз Ґібні, бо ж загалом ловите втікачів з-під застави — Алек розповів, чим займається ваша фірма, — та мали б бачити таке по телевізору.

— Цей чоловік працював санітаром у клініці розладів пам’яті, і хоч тоді він мав перебувати у відпустці, та принайм­ні один раз туди навідався — на тому ж тижні, коли містер Мейтленд приїздив до свого батька. Під час останнього візиту містера Мейтленда, а то було двадцять шостого квітня, ці два гадані вбивці перестрілись. А точніше, зіштовхнулись.

— Це розводняк такий? — Андерсон майже перейшов на крик.

— Аж ніяк. Це те, що мій старий партнер у «Що впало, те пропало» назвав би автентичною «безрозводняковою» ситуацією. То що, прокинувся інтерес?

— Пеллі розповідав вам, що санітар, як падав, пошкрябав Мейтленда? Схопив його за руку й подер шкіру на зап’ястку?

Голлі мовчала. Думала про фільм, що спакувала собі в ручну поклажу. Вона не звикла захоплюватися власними вчинками, радше навпаки, але зараз подякувала своїй розвинутій інтуїції. Та хіба Голлі колись сумнівалася, що справа Мейтленда лежить дещо поза рамками природного? Аж ніяк. Здебільшого через причетність до справи з тим чудовиськом, Брейді Вілсоном Гартсфілдом. Такий досвід істот­но розширює кругозір.

— І це був не єдиний поріз, — Ралф говорив мов сам до себе. — Був і другий. Але вже тут. Після вбивства Френка Пітерсона.

Ось і ще один забраклий елемент головоломки.

— Розкажіть мені, детективе. Розкажіть-розкажіть-розкажіть!

— Гадаю… це не телефонна розмова. Можете сюди прилетіти? Треба сісти й поговорити. Ви, я, Алек Пеллі, Гові Ґолд і детектив із Поліції штату, який також працював у справі. І, може, Марсі. Вона теж.

— Як на мене, гарна ідея, але я мушу узгодити це зі своїм клієнтом, містером Пеллі.

— Поговоріть натомість із Гові Ґолдом. Я дам вам його номер.