Розділ IX

— Це він?

Тонкий перестук підборів по паркету, легкий дотик пальців до мого рукава, і я не встиг упізнати Кітсі, як її руки вже обхопили мене і я всміхався в її біляве волосся.

— О, ти змок наскрізь, — сказала вона, тримаючи мене на відстані простягнутих рук. — Поглянь на себе. Як ти сюди дістався? Плавом? — Вона мала довгий і гарний ніс містера Барбура і його чистий, прозорий аж до дурнуватої наївності погляд — майже такий самий, як тоді, коли вона була дев’ятирічною дівчинкою зі сплутаним волоссям у шкільній формі і, розчервонівшись, спотикалася під вагою свого рюкзака, — а тепер, коли вона подивилася на мене, я зблід, побачивши, якою сліпуче-холодною красунею вона стала.

— Я… — Щоб приховати спантеличеність, я подивився знову на Тодді, заклопотаного моїм плащем та квітами. — Усе це здається таким дивним. Я маю на увазі передусім тебе (до Тодді). Скільки років тобі було, коли я бачив тебе востаннє? Сім? Вісім?

— Я тебе розумію, — сказала Кітсі, — цей малий пацюк так хоче тепер здаватися поважною особою, так? Платте, — Платт неквапно зайшов до вітальні, погано поголений, у твідовому костюмі й грубому светрі, наче похмурий рибалка з п’єси Сінга[142], — де вона хоче, щоб ми зібралися?

— Еее… — він здавався спантеличеним, потираючи вкриту щетиною шию, — у її пенатах, звичайно. Ти нічого не маєш проти? — запитав він у мене. — Етта накрила стіл там.

Кітсі насупила брови.

— Отакої. Хоч усе буде о’кей, я думаю. У такому разі віднеси собак на кухню. Ходімо, — вона схопила мене за руку й потягла за собою відчайдушним, поривчастим рухом, аж нахиливши мене вперед, — ми організуємо випивку, вона тобі не зашкодить. — Було щось від Енді в застиглості її погляду, в уривчастості її дихання — так ніби його астматичний розкритий рот перетворився на її чарівно розтулені губи, на хрипкуваті звуки старлетки. — Я сподівалася, вона звелить накрити нам стіл у їдальні або принаймні на кухні, у її барлозі так похмуро — ти що питимеш? — запитала вона, обернувшись до пляшок у буфеті, де вже були виставлені келихи та відерце з льодом.

— Від отієї «Столічної» не відмовлюся. З льодом, звичайно.

— Справді? Ти певен, що вона тобі піде добре? Ніхто з нас її не п’є — тато завжди замовляв її, бо йому подобалась етикетка. — Вона підняла пляшку «Столічної» й помахала нею. — Він вважав, що її виготовлено в дусі холодної війни… Як ти її назвав?

— «Столічная».

— Дуже автентично звучить. Я навіть не спробую повторити. А знаєш, — сказала вона, спрямувавши на мене свій аґрусно-сірий погляд. — Я боялася, ти не прийдеш.

— Погода не така вже й погана.

— Так, але… — блим-блим, — я думала, ти ненавидиш нас.

— Ненавиджу вас? Ні.

— Ні? — Коли вона засміялась, я зачаровано спостерігав, як лейкемічна тьмяність Енді в ній перетворювалася на цукрове сяйво диснеївської принцеси. — Але я була такою жахливою.

— Я не звертав уваги.

— Це добре. — Після тривалої паузи вона обернулася до напоїв. — Ми жахливо ставилися до тебе, — сказала вона напрямки. — Тодді і я.

— Облиш. Ви обоє були малими дітьми.

— Воно-то так, — вона прикусила нижню губку, — але ж ми все розуміли. А надто після того, що з тобою сталося. А тепер… Тобто коли тато й Енді…