Розділ IX

Бо в найглибшій, найнепохитнішій частині мого «я» розум нічого не означав. Вона була тим загубленим царством, тією неушкодженою частиною мене, яку я втратив разом із матір’ю. Усе навколо неї було сніговою бурею зачарування, від старовинних валентинок та китайських вишиванок, які вона колекціонувала, до її маленьких запашних пляшечок від «Нілз Ярд Ремедіз»; для мене завжди було щось світле й магічне в далекій і невідомій частині її життя: Vaud Suisse, 23 rue de Tombouctou, Blenheim Crescent W11 2EE[141], мебльовані кімнати в країнах, яких я ніколи не бачив. Не випадало сумніватися, що цей Еверетт («бідний як церковний щур» — його вислів) жив на її гроші, радше на гроші дядька Велті, стара Європа годувалася коштом юної Америки, як написав я у творі про Генрі Джеймса у своєму останньому шкільному семестрі.

Чи не виписати йому чек за умови, що він залишить її саму? Коли я перебував сам у крамниці холодними вечорами, що тяглися для мене нескінченно, ця думка не йшла мені з голови: п’ятдесят тисяч, якщо ти покинеш її негайно, сто тисяч, якщо пообіцяєш більш ніколи з нею не бачитися. Гроші справді були для нього проблемою; протягом свого візиту він весь час тривожно нишпорив у кишенях, постійно зупинявся біля банкомата, знімаючи по двадцять баксів, — о Боже!

Безнадійно. Та вона ніколи не означатиме для містера музичного бібліотекаря бодай половини того, що означає для мене. Ми належали одне одному; була в цьому якась омріяна правильність, незаперечна магія; думка про неї наповнювала кожен куточок мого розуму, освітлювала такі чудесні простори, про існування яких я навіть не підозрював, панорами, які існували лише в поєднанні з нею. Я знову й знову слухав її улюбленого Арво Пярта, щоб у такий спосіб бути з нею; і їй варто було лише згадати про щойно прочитану книжку, як я жадібно хапався за неї, щоб проникнути в її думки, так би мовити, перетворитися на телепата. Деякі речі, що проходили через крамницю, — піаніно «Плеєл», дивна маленька подряпана російська камея — здавалися мені очевидними символами того життя, яке ми по праву мали б прожити з нею. Я писав їй електронні послання на тридцять сторінок, які стирав, не відсилаючи, натомість дотримувався математичної формули, яку винайшов для того, щоб не виставляти себе надмірним йолопом: мій мейл мав бути на три рядки коротшим, ніж той, який вона надіслала мені, відсилати його слід було, почекавши на день довше від того, скільки я чекав на послання від неї. Іноді в ліжку, скочуючись у просякнуті зітханнями, наркотичні, еротичні мрії, я довго й відверто розмовляв із нею: ми з тобою нерозлучні, уявляв я, як ми кажемо одне одному, тримаючи долоню на щоці другого, нас ніколи ніхто не розлучить. Як маніяк, я зберігав пасмо її волосся кольору осіннього листя, яке дістав зі сміттєвого ящика після того, як вона трохи підстриглась у ванній, — і навіть привласнив її невипрану сорочку, просякнуту вегетаріанським потом, що пахнув сіном.

Але все це було безнадійно. Гірше, ніж безнадійно, — принизливо. Я завжди залишав двері своєї кімнати прочиненими, коли вона приїздила, мовляв, заходь, коли хочеш. Навіть те, як тягла вона свою ногу (наче русалонька, надто тендітна, щоб ходити по суходолу), зводило мене з розуму. Вона була золотою ниткою, потягнутою через усе, лінзою, яка збільшувала красу до такої міри, що весь світ перетворювався в стосунку до неї й тільки до неї. Я двічі намагався поцілувати її: одного разу п’яний у таксі; удруге в аеропорту, в розпачі думаючи про те, що я знову не бачитиму її кілька місяців (а може, й років, хто знає).

— Пробач, — сказав я трохи запізно.

— Усе гаразд.

— Ні, знаєш, я…

— Послухай-но, — лагідна несфокусована усмішка, — ти не переймайся. Але скоро оголосять посадку на мій літак (насправді її мали оголосити не скоро). — Мені пора. Бережи себе, гаразд?

Бережи себе. Де, в біса, вона знайшла цього Еверетта? Можна тільки уявити, яким занудним вона вважала мене, якщо віддала перевагу переді мною цьому млявому слизняку. «Коли-небудь, коли у нас будуть діти…» Хоч він сказав це напівжартома, кров у мене захолола. Він саме й був таким невдахою, який тарабаниться всюди з торбиною підгузків та всілякого дитячого шмоття… Я дорікав собі за те, що не був наполегливішим із нею, хоч насправді куди вже далі без будь-яких заохочень із її боку. Уже й так я потрапив у досить принизливе становище: Гобі ставав дуже тактовним, коли випливало її ім’я, у його голосі відчувалася обережність і осторога. Проте моя туга за нею була наче погана застуда, яка триває роками, попри мою переконаність, що я можу позбутися її за одну мить. Навіть така корова, як місіс Фоґель, могла це бачити. І річ була не в тому, що Піппа мене заохочувала, — навпаки, якби я бодай трохи їй подобався, вона повернулася б до Нью-Йорка, а не залишилася б у Європі після школи; а проте з якоїсь дурної причини я не міг забути про те, як вона подивилася на мене того дня, коли я вперше прийшов до неї і сидів на її ліжку. Згадка про ту дитячу зустріч підтримувала мене роками, це було так, ніби, тужачи за своєю матір’ю, я пригорнувся до неї, немов поранене звірятко, а насправді це зі мною доля зіграла жарт, Піппа була накачана ліками, збита з пантелику через травму голови й готова обняти першого-ліпшого незнайомця, який би до неї підсів.

Свої «пігулкаси», як називав їх Джером, я зберігав у старій коробці з-під тютюну. На мармуровій стільниці дзеркала я розкришив свій давно прихований оксиконтин, розрівняв його на рівні смуги своєю карткою «Крістіз», потім скрутив у трубочку найжорсткішу банкноту з мого гаманця й нахилився над столом, пустивши сльози очікування; гримнув вибух, гіркий смак у задній частині горла, а тоді відчуття полегкості, і я впав на ліжко, коли солодкий поштовх ударив мене просто в серце: чиста втіха, болюча й осяйна, далека від бляшаного передзвону негараздів.

Той вечір, коли я пішов вечеряти до Барбурів, був дощовий і вітряний, вітер дув із такою силою, що я ледве міг утримувати парасолю. На Шостій авеню не було таксі, пішоходи йшли в дощ із похиленими головами й піднятими плечима; на вологій, схожій на бункер платформі метро краплі монотонно капали з бетонної стелі.

Коли я вийшов із метро, Лексингтон-авеню була безлюдна, краплі танцювали і настовбурчувалися, мов голки їжака, на хідниках, рясний дощ, здавалося, увібрав у себе всі звуки на вулицях. Таксі проїздили повз, розбризкуючи навколо себе густі бризки води. За кілька будинків від станції я пірнув у крамничку, щоб купити квітів — три букети лілей, оскільки один був дуже тонким; у маленькій нагрітій крамничці їхні пахощі здалися мені бридкими, і, лише підійшовши до каси, я зрозумів, у чому річ: вони пахли так бридко, нудотно-солодко, як на заупокійній службі по моїй матері. Коли я знову вибіг на вулицю й побіг по залитому водою хіднику до Паркової авеню — хлюпаючи промоклими шкарпетками, відчуваючи на обличчі краплі холодного дощу, — я пожалкував, що купив ці квіти, й хотів уже був викинути їх у смітник, але краплі налітали на мене так різко, що я не міг примусити себе зупинитися бодай на мить і побіг далі.

Коли я зайшов у вестибюль — волосся прилипло до голови, а начебто непромокальний плащ перетворився на таку вологу ганчірку, мовби я щойно пірнув у ванну, — двері несподівано відчинив високий студент, у якому я через секунду-дві впізнав Тодді. Перш ніж я встиг перепросити за те, що з мене ллють потоки води, він міцно мене обійняв, поплескавши по спині.

— О Боже, — сказав він, ведучи мене до вітальні. — Дозволь мені взяти твоє пальто і квіти, мамі вони сподобаються. Це чудо — побачитися з тобою. Як давно ми востаннє бачилися? — Він був вищий і кремезніший, ніж Платт, із волоссям темнішим, ніж у Барбурів, такий собі русявий колір картонного відтінку, і з усмішкою, яка теж була не схожа на усмішку Барбурів, — енергійна й світла, без жодної іронії в ній.

— Справді, ми не бачилися дуже давно. — Його приязна зустріч, яка ніби натякала на давню близькість, якої між нами не існувало, примусила мене відчути себе ніяково. — Ти тепер, певно, навчаєшся в коледжі, так?

— Так, у Джорджтауні, я приїхав сюди на вихідні. Я вивчаю політологію, але насправді сподіваюся працювати в менеджменті неприбуткових організацій, можливо, щось пов’язане з молоддю. — З його широкої усмішки хлопця, який явно бере участь у студентському управлінні, було видно, що він готується до успішної кар’єри, яку колись пророкували Платту. — І, сподіваюся, тобі не видасться маячнею, коли я скажу, що почасти завдячую цим тобі.

— Це як?

— Маю на увазі бажання працювати з неблагополучними підлітками. Ти справив на мене велике враження, коли жив із нами чимало років тому. Твоя ситуація відкрила мені очі. Я тоді навчався в третьому класі чи десь так, але ти примусив мене подумати, що саме це я хочу колись робити — допомагати дітям.

— Ого, — сказав я, ще не отямившись від пасажу про неблагополучних дітей. — Хм. Круто.

— І це просто чудово, бо існує багато способів, якими ми можемо допомогти дітям, які потрапили в біду. Не знаю, чи тобі доводилося бувати в окрузі Колумбія, але там є чимало вбогих районів, я долучився до проекту навчання дітей із проблемних сімей читання й математики, і цього літа поїду на Гаїті з організацією «Середовище людяності».