Розділ IX

— Вона є?

— Вона буде після обіду. Я знаю, вона чекала, коли ти зателефонуєш.

— Гм… — Я не міг не відчути задоволення. — То ти скажеш їй, що я телефонував?

— Коли ти прийдеш до нас іще?

— Сподіваюся, що скоро. Платт удома?

— Ні, його теж немає. Я і йому скажу, що ти телефонував. Приходь до нас скоріше, гаразд?

Я вимкнув мобілку й сів на краєчок ліжка, п’ючи горілку. Було обнадійливо знати, що в разі потреби я зможу зателефонувати до Платта — не про картину, я не довіряв йому настільки, але про Ріва та проданий йому комод. Мені було тривожно, що Рів досі нічого про це не сказав.

Але — що він міг зробити? Чим більше я про це думав, тим більше мені здавалося, що Рів припустився великої помилки, пішовши в лобову атаку на мене. Який йому сенс заявляти на мене в поліцію через ті меблі? Чи він щось виграє, якщо мене заарештують, а картину знайдуть, адже тоді вона вислизне з його рук назавжди. Якщо він хоче здобути її, то йому нічого не залишається, як чекати, коли я приведу його до неї. Єдина перевага, яку я мав у цій історії для себе, — це те, що Рів не знав, де картина. Він міг найняти кого завгодно стежити за мною, та, допоки я триматимуся якнайдалі від сховища, він ніколи її не знайде.