Розділ ІІ

Коли я був маленьким, у чотири або п’ять років, то найбільше боявся, що одного дня моя мати може не повернутися з роботи. Додавання та віднімання були для мене корисними лише тому, що допомагали простежувати її пересування (скільки хвилин минуло відтоді, як вона вийшла з офісу? Скільки хвилин вона йтиме від офісу до метро?), і навіть раніше, ніж я навчився рахувати, я доклав чимало зусиль, щоб навчитися читати циферблат годинника: я розпачливо вдивлявся в круг, накреслений на папері, який, коли я його зрозумію, відкриє мені таємницю її приходів та відходів. Зазвичай вона приходила додому тоді, коли обіцяла прийти, тому, коли вона запізнювалася на десять хвилин, я починав нервувати. А як затримувалася на довше, то я сідав під дверима нашого помешкання, як цуценя, до якого надто довго ніхто не приходив, дослухаючись, коли ліфт зупиниться на нашому поверсі.

Навчаючись у початковій школі, я щодня дослухався до новин, що їх передавали по 7-му каналу, і вони здебільшого вселяли мені тривогу. А що коли якийсь волоцюга в брудному жакеті штовхне мою матір на рейки, коли вона чекатиме в метро свій 6-й поїзд? Або запхає її в темне підворіття й заріже, щоб забрати в неї сумочку? Або вона випустить із рук фен і він упаде у ванну, або на неї налетить велосипедист і штовхне її під колеса автомобіля, або дантист дасть їй не ті ліки й вона помре від них, як сталося з матір’ю одного мого однокласника?

Думати, що з моєю матір’ю може статися якесь лихо, мені було особливо страшно, адже сподіватися на батька не випадало. Не випадало сподіватися — це ще сказано надто дипломатично. Навіть коли він перебував у доброму настрої, він міг учворити якусь несподіванку — загубити чек своєї платні або напитися й заснути, залишивши двері нашого помешкання відчиненими. А коли він був у поганому настрої — тобто майже завжди, — він ходив млявий, із почервонілими очима й у такому пом’ятому піджаку, ніби цілий день качався в ньому по підлозі, і від нього струменів якийсь неприродний спокій, ніби він був предметом, що перебуває під великим тиском і готовий вибухнути.

Хоч я не розумів, чому він почувається таким нещасливим, я не мав підстав сумніватися, що в усіх його нещастях винні ми. Моя мати і я діяли йому на нерви. Через нас він мусив ходити на роботу, якої терпіти не міг. Усе, що ми робили, дратувало його. Особливо він не терпів мене, хоч і не часто вшановував мене своєю присутністю. Уранці, коли я готувався йти до школи, він мовчки сидів із червоними очима, п’ючи каву з газетою «The Wall Street Journal» перед собою, у розстебнутому купальному халаті і з розкуйовдженим волоссям, й іноді руки йому так тремтіли, що кава хлюпала через вінця філіжанки, коли він підносив її до рота. Він дивився на мене роздратованим поглядом, коли я заходив, ніздрі йому обурено тремтіли, якщо я надто дзвенів приборами або мискою, з якої їв пластівці.

Окрім цих повсякденних незручностей, бачив я його нечасто. Він не обідав із нами й не бував у моїй школі. Він не грався й не розмовляв зі мною, коли був удома. Фактично він узагалі рідко бував удома раніше, ніж я вкладався до ліжка, а в деякі дні — а надто тоді, коли одержував платню, тобто кожної другої п’ятниці, — він приходив із грюкотом та лайкою лише о третій або четвертій годині ранку: гримав дверима, кидав свій портфель і здіймав такий шарварок, що іноді я прокидався, опанований жахом, дивлячись на наклеєні зірки на стелі й думаючи, що це нічний злодій-убивця вломився в наше помешкання. На щастя, коли він був п’яний, його ноги відбивали повільну й непомильну мелодію — я називав його ходу кроками Франкенштайна, вони були розміреними й незграбними, з абсурдно тривалими паузами між ними, — і як тільки до мене доходило, що це не психопат, не вбивця, а лише мій тато тупоче в темряві, я знову провалювався в тривожний сон. Наступного дня, в суботу, моя мати і я намагалися піти з квартири, перш ніж він прокидався від свого заплутаного сну, мокрий від поту, на канапі. Інакше нам доводилося протягом цілого дня ходити навшпиньках, боячись надто гучно причинити двері або потривожити його в якийсь спосіб, поки він із кам’яним обличчям сидів перед телевізором із китайським пивом, яке йому приносили на замовлення, й осклілими очима дивився новини або спорт із вимкненим звуком.

Тож ані моя мати, ані я особливо не стривожилися, коли однієї суботи прокинулися й виявили, що він узагалі не приходив додому. Лише в неділю ми почали непокоїтися, а проте зовсім не так, як зазвичай непокояться люди; то був початок футбольного сезону в коледжах, і він, вельми ймовірно, поставив гроші на один із матчів, і ми подумали, що він сів на автобус і поїхав до Атлантік-Сіті, нічого не сказавши нам. І лише наступного дня, коли батькова секретарка Лоретта зателефонувала нам, бо він не прийшов на роботу, ми почали розуміти: сталося щось дуже серйозне. Моя мати, боячись, що його пограбували або вбили, коли він п’яний виходив із бару, зателефонувала в поліцію; і ми прожили кілька напружених днів, чекаючи, коли пролунає телефонний дзвінок або хтось постукає у двері. Потім, наприкінці тижня, від батька надійшло коротке повідомлення (позначене Ньюарком, штат Нью-Джерсі), де він повідомляв нам нервово надряпаними каракулями, що покинув нас і виїхав у невідомому напрямку, аби «почати нове життя». Я пам’ятаю, що довго міркував над висловом «нове життя», ніби він міг підказати мені або бодай натякнути, куди він подався. Бо після того, як я протягом тижня набридав матері, наполягаючи, щоб вона дозволила мені самому подивитися на лист, вона нарешті погодилася показати мені його («Ну гаразд, — смиренно сказала, відчинивши шухляду й діставши листа, — я не знаю, як би він хотів, щоб я тобі про це сказала, тож ліпше нехай він скаже сам»). Він написав того листа під час перебування в готелі «Даблтрі Інн» поблизу аеропорту. Я вірив, що знайду в його листі цінні вказівки щодо місця його перебування, але натомість був вражений його надзвичайною стислістю (чотири чи п’ять рядків) і недбало надряпаними хай-усе-йде-до-дідька каракулями, ніби він хотів повідомити, що вибіг до бакалійної крамниці.

Багато в чому для нас було полегкістю більше не бачити мого батька в нашому житті. Звичайно ж, я не міг сказати, що мені його бракувало, і, схоже, моїй матері його не бракувало теж, хоч нам було дуже сумно розлучитися з нашою домогосподаркою Чінцією, бо ми не могли дозволити собі платити їй (Чінція розплакалась і запропонувала працювати в нас задарма, але мама знайшла їй працю на неповний робочий день у нашому домі в подружжя з малою дитиною, і десь раз на тиждень вона приходила до моєї матері на філіжанку кави в тому халаті, який носила поверх одягу, коли прибирала). Без зайвих слів фотографія молодого засмаглого батька на гірськолижному схилі зникла зі стіни й була замінена світлиною, на якій ми з матір’ю катаємося на ковзанах у Центральному парку. Щовечора моя мати до пізньої ночі сиділа за калькулятором, переглядаючи рахунки. Хоч ми сплачували стабільне комірне за наше помешкання, було надзвичайно складно щомісяця обходитися без платні мого батька, бо хоч яке нове життя він для себе вигадав, воно не передбачало посилати гроші на підтримку свого сина. Нам доводилося задовольнятися пранням білизни в підвалі нашого дому, ходити на вранішні, дешевші кіносеанси, купувати хліб учорашньої випічки та дешеві китайські страви (локшину, яйця фу-юнг) та заощаджувати п’ятицентові й десятицентові монети на оплату проїзду на автобусі. Та коли я плентався додому з музею в той день — змерзлий, мокрий, з болем, від якого розколювалася голова, — до мене раптом дійшло, що, позаяк наш батько нас покинув, ніхто у світі не турбуватиметься ані про мою матір, ані про мене; ніхто не сидітиме й не думатиме про те, де ми пропадали цілий ранок і чому він нічого про нас не чув. Хоч би де був наш батько, будуючи собі своє Нове Життя (у тропіках чи в преріях, в маленькому лижному містечку або в одному з найбільших американських міст), він, безперечно, цікавився телевізійними новинами, й було легко навіть уявити, що він нині перебуває в стривоженому стані, як перебував іноді, почувши історію, що не мала найменшого стосунку до нього, про ураган або обвалений міст у якомусь далекому штаті. Але чи стривожиться він достатньо, щоб згадати про нас і зателефонувати нам, щоб перевірити, як справи? Мабуть, ні — як навряд чи зателефонує він у свій колишній офіс і запитає, що там відбувається, хоч, безперечно, подумає про своїх колишніх колег, які працюють у центрі Нью-Йорка, — мовляв, а що там відбувається з обліковцями бобів та штовхачами олівців (так він називав своїх колишніх колег), що трудилися на Парковій авеню, 101. Чи секретарки там перелякалися, зібрали папери зі своїх робочих столів, взули своє зручне взуття й подалися додому? Чи влаштували таку собі пригнічену вечірку на чотирнадцятому поверсі, замовивши сандвічі й зібравшись перед телевізором у конференц-залі?

Хоч я діставався додому, здавалося, цілу вічність, я мало що пам’ятаю про ту подорож, лише сіру, холодну, залиту дощем Медісон-авеню — безліч парасольок, натовп людей на хіднику, що мовчки суне до нижнього міста, відчуття масової безликості, що нагадало мені чорно-білі фотографії 1930-х років, де були зображені довгі черги людей, які стояли біля хлібних крамниць та банків, які зазнали краху. Мій головний біль і дощ зменшили світ до такого вузького болючого кола, що я майже нічого не бачив, крім людей зі згорбленими спинами попереду мене на хіднику. Правду кажучи, голова в мене розколювалась, і я взагалі майже не бачив, куди йду; раз або двічі я мало не потрапив під колеса автомобіля, коли переходив вулицю, не звертаючи уваги на світлофор. Здавалося, ніхто точно не знав, що сталося, хоч до мене долинали з припаркованих автомобілів такі слова, як «Північна Корея», а чимало перехожих бурмотіли «Іран» або «Аль-Каїда». А кощавий чорний чоловік із дредами, мокрий до кісток, бігав біля музею Вітні, вимахуючи кулаками, й кричав, не звертаючись ні до кого конкретно:

— Пристебнись, Мангеттене! Усама бен Ладен знову нас потрусить!

Хоч я відчував, що можу впасти й знепритомніти, і мені хотілося сісти, я шкутильгав далі, смикаючись і спотикаючись на кожному кроці, мов частково зламана іграшка. Копи жестикулювали; вони свистіли й махали руками. Вода стікала з кінчика мого носа. Знову й знову змигуючи дощ із очей, я думав: я повинен якнайшвидше прийти додому, до своєї матері. Вона, мабуть, неймовірно хвилюється, чекаючи на мене в нашому помешканні; вона смикає себе за волосся від тривоги, проклинаючи себе за те, що забрала мою мобілку. Кожному було потрібно додзвонитись, і перехожі утворювали черги завдовжки в десять і двадцять метрів біля нечисленних вуличних телефонів. Мамо, думав я, мамо, намагаючись послати їй телепатичне послання й повідомити, що я живий. Я хотів, аби вона знала, що зі мною все гаразд, і водночас нагадував собі, що це нормально, що я йду, а не біжу; я не хотів упасти непритомним по дорозі додому. Яке щастя, що вона відійшла від мене за кілька секунд до вибуху! Вона послала мене в самий його центр. Вона думає, що я мертвий, — у цьому немає сумніву.

А коли я згадав про дівчину, яка врятувала мені життя, у мене на очах забриніли сльози. Піппа! Дивне сухе ім’я для малої рудої смішливої дівчинки, а проте воно личило їй. Коли я згадував її очі, що подивились на мене, у мене пішла обертом голова на думку, що вона — цілковито незнайома мені людина — врятувала мені життя, перешкодивши покинути залу виставок і зайти до сувенірної крамниці, де розверзлося чорне жерло вибуху, спричинивши кінець усьому. Чи пощастить мені коли-небудь сказати їй, що вона врятувала мені життя? Щодо її діда, то пожежники та рятувальники забігли до будинку лише через кілька хвилин по тому, як я покинув його, і я досі зберігав надію, що його врятували, — двері були підперті, вони знали, що він там. Чи коли-небудь я зустрінуся зі старим та його дівчинкою знову?

Коли я нарешті дістався додому, я вимок до кісток, у голові мені паморочилось, і я йшов, спотикаючись. Вода стікала з мого мокрого одягу й утворювала за мною нерівний слід, коли я перетинав вестибюль нашого будинку.

Після натовпу на вулиці повітря порожнечі здалося мені гнітючим. Хоч портативне телебачення працювало в сусідній кімнаті, і я чув тріскотіння рацій десь у будинку, не було ніякого сліду від Золотця, Карлоса, Хосе або інших хлопців, які зазвичай чергували на вході.

Трохи далі відкритий освітлений ліфт був порожній і чекав на пасажирів, як чекає театральна сцена на своїх акторів. Механізми заскреготіли один за одним, ліфт смикнувся, старовинні декоровані перлинами кнопки з номерами поверхів заблимали збоку, і я дістався до свого сьомого. Коли вийшов у свій тьмяний вестибюль, мене опанувало почуття полегкості. Буро-мишачі стіни, задушливий запах засобу для чищення килимів і все інше.

Ключ зі скреготом обернувся в замку.

— Ти вдома? — гукнув я, увійшовши до темного помешкання з опущеними шторами, в якому панувала цілковита тиша.

Тишу порушило гудіння холодильника. Господи, подумав я з жахливим передчуттям, невже її досі немає вдома?

— Мамо! — гукнув я знову.

Серце швидко забилось, я швидко перетнув передпокій і розгублено зупинився посеред вітальні.